Український Патріарх Андрухович зі своєю Українською Поетичною Антологією згукав до «Книгарні Є» на ліричні вечорниці пошановувачів добірного безкомпромісного римування. І річ навіть не в новій збірці (кольору крові, вогню чи половини упівського прапора). Річ у двогодинному діалогічному (напівЮрій-напівПубліка) монолозі, де прозвучали й ліричні, й громадянські суголосся. «Листи в Україну» - про Україну і для неї ж: про юних дівчат, про столицю, про фалос та бароко. Метафорично, з присмаком іронії, притрушено «нешароварними» вболіваннями за рідні чорноземи й підошви, які топчуть його. Хоча знайдемо в «вибраному» й космополітичні претензії - загальнолюдського ж бо ще ніхто не скасовував.

«Кольорове кіно» Андруховича через «спостереження самотнього» та «нашіптування з віків», пройшовши всі кола «підземного зоо», навіть після «зміни декорацій» не виродило «білих пташат».

«Нащадок герба Андрухів» завжди мав надздатність продивлятися крізь історично-політичне решето, вловлюючи щонайменший фібр душі людської. Згадував ЮРІЙ ЩЕ ОДИН (насмілюсь вишикувати їх із Іздриком у одну поетичну шеренгу, хоча крім ім´я й беззаперечного авторитету, спільного в їхніх ліричних маніфестаціях небагато)  «прикишенькові книжки» Семенка та Антонича. Дорогий Андруховичу, квінтесенція Ваших ідейно-етичних шукань (чи вже знахідок) має всі шанси стати книжкою «задушевною». Та й читач «найкультовішого сучасного українського письменника пост-модерніста» із чималими потугами вичікує кожну «поетичну паузу». Тому й оплескопад цього вечора був більш ніж щирим, що аж мурахи витанцьовували польку по всьому тілу.

Медовий голос Малковича (який ЧОМУСЬ асоціюється з казкою й янголом) змоделював розмову дуже правильно, ніби кожен прийшов почаювати з Андруховичем до його альтанки. Було тепло й майже повірилося, що хмарка квіткою ось-ось застрягне в дереві.

Іван Дзюба пустив у широкі світи диво-книгу «Є поети для епох». Вклоняючись до п´ят Ліні Василівні, хочеться сподіватися, що кілька місць поряд із нею у цій епосі заброньовані «талановитими рупорами сучасності», які спокійно й з посмішкою поспішають до свого читача через пороги книгарні. «Є»? Звичайно...