Повість Олени Максименко «Неприкаяні» нагадує зібрані жмутки літніх трав, які сушаться на підвіконні. Вони мають свої імена, свій особливий аромат, кожен відроджує у пам’яті окремі спогади.

Ці спогади стосуються того, ким ми були «до», «під час» і «після» ключових подій останніх років. Відрефлексована стихія життя хвилями занурює нас у насичену щільність мови, нагадує деталі, миттєві відчуття і переживання — конденсат тих подій і станів. Олена Максименко пише діалогічний твір, розмову, що тривала декілька років і продовжується досі. На «ти», постійне звертання авторки, мимовільно починає відгукуватися читач, але він стає не лише свідком, також він або вона починають знаходити неприкаяність у собі. У книзі також є цикл коротких оповідань «Тріщини», на створення якого авторку надихнула японська культура. Йдеться про вміння бачити прекрасне у недосконалому: у тріщині на Царі-дзвоні або у відсутності рук та голови у статуї Ніки Самофракійської. Повість та оповідання створюють єдину філософську нарацію, де головне — вміти бачити і помічати.