Непересічні персонажі постають в об’ємних спогадах без прикрас, кримінальні та літературні авторитети сусідствують у текстах Павла та на території, що зветься «Земля мертвих». Художнє оформлення —у виконанні Івана Шкоропада. 

«20+1, або Земля мертвих» — книжка в жанрі кросовер, в якій Павло Вольвач використовує класичні засоби мемуаристики не лише задля створення галереї знакових портретів доби, а й задля вибудови власної біографії як плетива «перехресних стежок» з усіма тими діаметрально різними людьми. Поруч із класиками української літератури тут присусідилися люди-­тіні родом із люмпен-криміналізованих запорізьких «посьолків», в одній компанії опинилися музикант із солідним тюремно-героїновим стажем, «запоребрикові» контркультурні діячі, призабуті вітчизняні політв’язні, й ця неоднорідність прозових рисунків Вольвача дозволить читачеві пробратися до кухонь абсолютних геніїв та істинної нечисті, почути мертвих — побачити живих.

Автор розповідає: «Позаяк у моїй книжці йдеться переважно про людей, що вже відійшли в інші світи, то така й назва. Позасвіття можна називати як завгодно, але це – простір мертвих. До того ж більшість із персонажів належать до українців, а українці як етнос, на мою думку, ще й досі сповна не ожили. Це реальні люди, всі вони були в моєму житті й лишили свій неповторний слід. Інша річ, що вони втиснуті в художній простір, оповиті авторськими медитаціями й трансами, зображені через суб’єктивний кришталик. Знав я їх (або про них) віддавна і, хоч не завжди згадував, але пам’ятав. Носив у собі роки й десятиріччя. А написав, коли приспів час – за десять місяців. Ще й карантин сприяв. Зрештою, "20+1, або Земля мертвих" — це ще й перегук із культовим зомбі-фільмом "Land of the Dead" Джорджа Ромеро, якого полюбляє Михайло Бриних. А саме Михайло підказав мені назву».

«Як і кожна вартісна подорож, книжка Павла Вольвача має не одну мету. Було б великим спрощенням означити її жанр як мемуари. "Земля мертвих" — це рідкісний для сучасної української прози кросовер, де автор поєднує нешаблонне літературознавство з автобіографічним нарисом, мандрує не тільки чужими маршрутами, а й власною творчістю, що постала — завдяки чи всупереч — саме цим людям. Ось тут і криється відповідь на запитання, навіщо у цій книжці Циган, Аркаша чи Єгор; авторові й самому цікаво збагнути, як улаштовані ці бісові пазли буття, ці позначки й дороговкази долі, ці химерні перехрестя, завулки та проспекти, це вічне блукання, в якому — чом би й ні? — усе-таки є власна незвідана логіка, провидіння, рівновага», — відгукується про книжку автор передмови Михайло Бриних. 

Музикант Олександр Положинський додає: «Павла Вольвача я знаю давно і прочитав усі його прозові книги. З його поезією в мене складніше — я її знаю, але далеко не всю. В цій книзі, яку б я назвав галереєю постатей, чи образів, чи характерів, чи особистостей, поезія також є. І не лише у фрагментах віршів, якими щедро здобрено текст для повноти картини чи картин. Вона, поезія, і в самому тексті книги (роману? повісті? збірки оповідань?), бо мова тут — така, яку просто смакуєш, читаючи, яку спрагло п’єш, від якої отримуєш величезну насолоду, подумки перекочуючи деякі її перли на язиці, — дуже, як на мій погляд, поетична. А ще ці люди — знайомі й незнайомці, відомі й ті, про яких ніколи не чув і для яких, можливо, чи не єдиний шанс показати себе широкому загалу, а для когось і увійти у вічність. Пару разів тут побіжно згадано мене — десь на фоні, навіть не як другорядного персонажа, а як, швидше, елемент декору чи обставин. І все ж, попри повне моє несприйняття декого із головних героїв та обережне ставлення до багатьох інших, моє самолюбство тішить, що я, хай і в такій далеко не головній ролі, опинився в цій компанії. Живий серед мертвих, але таких, у тексті, живих. А ще ця книга мені бачиться як основа для майбутнього сценарію телесеріалу. Впевнений, згодом на сценарій перетворити її зміг би й сам автор. Значно важче буде знайти режисера, який все правильно зрозуміє і гарно покаже те, що зрозумів, акторів, здатних відтворити своїх героїв у їхній непересічності та повноті, й телеканал, який все це організує та оплатить. А так було би дуже цікаво. Я б дивився. Бо я вже читав».

Павло Вольвач — прозаїк, поет, публіцист, перекладач. Народився в Запоріжжі. Змінив багато професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, журналістом-телевізійником, кореспондентом Української служби «Радіо Свобода». Автор 9 поетичних книг та романів «Кляса» (2004), «Хрещатик-Плаза» (2013), «Сни неофіта» (2017). Твори Вольвача перекладалися англійською, російською, польською, словацькою та іншими мовами. Живе і працює в Києві. Член Національної спілки письменників України та Українського ПЕН-центру.