Однак, і його твори, як то кажуть, не без гріха. Тексти «Криничара», котрий разом з «Горянином» висувається на Шевченківську премію, досить складні, і не лише своїми діалектизмами, але й вичурністю, яка іноді переходить у кривляння: «… вітрив гострим носом прибазарний сморід», або «…висліпувати буквені ряди» замість читати; «… ніздрі лакомно хапають звичний припах», «… інші теж загалайкали, розказали й для них нести кухлі з питвом». Щоправда, в цій стилістичній надмірності є і свій, як сказав би автор, хосен. Навмисне ускладнення тексту очищає його від примітивності і хуторянства, а також ліпить харизматичного героя. Цьому сприяють і несподівані креативні знахідки в сюжеті. В результаті перед читачем вимальовується самобутній характер. Автор вміє бачити природне нутро персонажа і згідно з тим нутром виписує його вчинки й діалоги. Цікаво стежити, як Криничар прикладає свою мудрість до конкретних справ, як під його руками перетворюється і багатіє земля. Захоплений читач «попасом» зчитує гострий сюжет, який хочеться розплутати до кінця, проникається майстерними діалогами, де крізь репліки персонажів просвічують почуття. П’янкий колорит Закарпаття витає між рядків тексту. 

І все це продовжується до тих пір, поки раптом не усвідомлюєш, що мудрість Криничара і його практичні знання та навички переважно висмоктані з пальця автора. Наступає прозріння, після якого дальше повістування уже викликає іронічну посмішку. Прикладів банальностей і дешевих придумок безліч, варто лиш перечитати сентенції автора про гроші, або розповідь про затверділі кишки дикої свині, котрі опускали криничарам на глибину, щоб ті через них дихали чистим повітрям і не задихнулися від газів – з натугою ще можна уявити, як через ту кишку дихати можна було, а вже як вони затвердівали, і чому саме з дикої, а не свійської свині – про те цікаво було б погомоніти з автором. Можна навести і прямі цитати, як то: «Ми з тобою теж покликані кожен для чогось. І маємо з тим іти до кінця. Навіть проти вітру. Так, як це чинять сильні птиці, бо тоді студений вітер не проникає їм під пір’я і не вистуджує крил». Чимало безапеляційних висловів відгонять псевдофілософією. Яку поживу думці читача дає, скажімо, така от фраза: «Народність – не те, що вона думає про себе в часі, а те, що Бог про неї думає у вічності»? Зовсім неправдоподібно з глибини 18 століття, в якому відбуваються події, з вуст навіть освіченого отця Симеона звучить цілком сучасний екскурс в історію українського народу.

А оскільки саме мудрість героїв Мирослава Дочинця складає їх основну перевагу, то сумнів у мудрості закономірно змушує задуматися і про твори в цілому.