Що ж, довідка.

Петро Сорока – письменник, викладач з Тернополя, видавець, кандидат філологічних наук. Народився 1956 року в селі Грицівці Збаразького району. Видав надзвичайно цікаві денники,яких не знала наша література. Є автором інших художніх творів, монографій про  письменників і художників. 

Власне, його денники – щоденники і стали для мене відкриттям і основою наших взаємин. У них є і душа, що говорить, і ліс, що оживає, і Божа людина, якою був Петро Сорока. Його денники – суголосні моїй душі. І для мене найвища нагорода була, коли він (та ще Євген Баран з Івано- Франківська) високо оцінили мої «Акурайку». Петро Сорока ще й написав, що у Франції за таку книгу я мав би добрі гроші, а в Україні – хіба з десяток нових друзів, серед яких назвав він і себе.

Петро Сорока був переконаний у скорому бумі в Україні щоденникової прози. Я заперечував – ні, не буде, бо переважна більшість українських письменників не живуть духовним життям, не читають колег, а тим паче зарубіжних авторів, вони досі зациклені на буніних- ахматових – цвєтаєвих – пушкіних. На жаль, я виявився правим. А між тим саме щоденникова проза є вартісною в час швидкостей, прискорення життя.

« Не знаю, чи є в світі щось краще   за дерева, що ховаються в сутич. Тихі й супокійні, повні невимовного чару й таємниць, вони входять у темряву, як у глибокі води. Якби не злипалися повіки й не морила втома, то просиджував би біля вогнища усі ночі.

У повечірню тишу біля вогню в душі зароджується щось особливе: відчувається, що він живий і хочеться говорити з ним, як з живим. Недрімано нависають крони сосен і осади зоряного світла обезсмертнюють видиме небо. Так небуденно і божисто, так вічно» - це відкрив я навмання одну з його книг «Знак серця». 

Одна з його книг зветься «Найкраще помирати в понеділок». Справжні письменники мають відчуття свого часу і долі нації. Петро Сорока помер у понеділок.