Пропонуємо вашій увазі нотатки Сергія Дзюби про незабутні мандри.

Затишні вулички, квіти і… вітряки

Верхньолужицький народ – один із найменш чисельних у світі, однак ці волелюбні й працьовиті люди зуміли впродовж тисячоліть зберегти свою мову й культуру, а їхні письменники стали класиками світової літератури.

Нині, як і в минулі часи, верхньолужицька громада дружно мешкає, зокрема, і в місті Баутцен, неподалік від Дрездена. Лужицькі серби називають своє улюблене місто, справжню столицю верхньолужицької культури, не лише німецькою, а й рідною мовою – Будишин.

Торік ми познайомилися з видатним верхньолужицьким і німецьким літератором, громадським діячем Бенедиктом Дирліхом. Бенедикт – великий подвижник, протягом багатьох років разом зі своїми друзями-колегами він організовує міжнародний фестиваль поезії, пропагуючи верхньолужицьку культуру. Твори лужицьких сербів активно перекладаються й видаються за кордоном, вони теж перекладають і публікують у своїх виданнях провідних письменників світу – верхньолужицькою та німецькою мовою (наші вірші побачили світ у перекладах Бенедикта Дирліха і Доротеї Шовчиної). А ми з Танею читали на фестивалі, зокрема, й поезію класика верхньолужицької літератури Йозефа Новака, яку переклали українською.

Торік на міжнародному поетичному святі в Німеччині побувала Тетяна Дзюба, а нині запросили нас обох. Шенгенську візу в німецькому посольстві нам видали безкоштовно – як учасникам літературно-мистецького заходу. Звісно, до Дрездена можна було їхати автобусом прямо з Києва – через Львів. Однак ми скористалися нагодою ще раз відвідати місто Лева, одне з наших найулюбленіших. Із задоволенням прогулялися старим містом, не зіпсованим сучасними архітектурними «коробками», як це, на жаль, трапилося з Києвом, де буквально знищили неповторний Хрещатик. Київ – уже не той, а Львів тримається, причаровує кавою, квітами, затишними двориками, унікальною давньою архітектурою, дивовижними пам’ятниками (ми сфотографувалися поруч із колоритним письменником Леопольдом Захер-Мазохом).

До Львова мандрували потягом, а вже звідти вирушили до Дрездена автобусом. Перевізник має чудове українське прізвище Шевченко. В дорозі чуйні водії кілька разів зі своєї ініціативи, безкоштовно пригощали нас чаєм і кавою, вчасно зупинялися й говорили щирою українською мовою. Молодці!

На кордоні з Польщею зайшов молодий митник, чемно поцікавився, побачивши в моєму паспорті шенгенську візу: «Куди пан їде?», і почувши відповідь «До Німеччини…», усміхнено кивнув. Більше запитань не було і жодних перевірок документів – теж.

Автобус приїхав раніше, тож о третій ночі ми вже були в Дрездені. Що одразу вразило? Нічне освітлення всіх вулиць, надзвичайна чистота (це ж іще двірники не працювали). Рівно о пів на шосту почимчикував поштар – поклав газету до поштової скриньки. Буквально за хвилину з оселі вийшов господар – дістав свіжу газету й неквапливо попрямував додому.

Поруч просто неба, без охорони (!) крамниця меблів лишила на ніч свої нові зручні крісла, які продавалися по 200 євро – там були цінники. Мабуть, там немає такої «традиції» – цупити чуже…

До Баутцена нас підвіз на своїй автівці знаний поет, музикант і співак  Томаш Навка. Обидва його сини-близнюки – Беньямін та Максиміліан – навчалися в місцевій сербській гімназії й також стали письменниками, мають уже власні збірки, як і тато, пропагують мову, культуру, національні традиції свого краю. Взагалі, майже всі лужицькі серби чудово знають рідну мову, адже засвоюють її з пелюшок, і також вільно володіють німецькою. Й навіть не виникає питання, навіщо вивчати верхньолужицьку. Тамтешні мешканці – справжні патріоти, їхні діти та онуки навчаються в сербській гімназії, це – принципово.

Запам’яталася велика кількість вітряків, що замріяно світяться вночі, –симпатичні альтернативні джерела електроенергії. Барвисті квіти скрізь – на підвіконнях, фасадах будинків, численних ошатних, оригінальних квітниках. Будишин – дуже красиве, негаласливе, несуєтне місто, де легко дихається й чудово думається… Причому, справді, вражають і самобутнє старе місто, й сучасна архітектура – поруч немає жодного схожого будинку! Оселі – цікаві та різнокольорові (наприклад, ми мешкали в диво-готелі, стилізованому під стародавній замок). І таке гармонійне, вдумливе поєднання щоразу викликає естетичну насолоду. Щодо цього у Баутцена зі Львовом – немало спільного.

Будишин – напрочуд чистий, охайний, адже навіть дворічний малюк уже чітко знає, що обгортку від цукерки треба неодмінно викинути в урну. Таки дійсно: чисто не там, де прибирають, а де не смітять.

Тут можна годинами гуляти невеличкими, затишними пішохідними вуличками, вимощеними бруківкою; роздивлятися давні храми й фортечні мури, а також побувати у цікавому музеї… гірчиці (кількість цього продукту  там – просто неймовірна, тож зазвичай гості купують собі на згадку дещицю гірчиці). Місцеві мешканці залюбки їздять… велосипедами, тож біля великих крамниць влаштовані велосипедні стоянки.  

У центрі міста – некрополь, де поховані відомі верхньолужицькі діячі, серед яких багато поетів. Літераторів тут справді шанують, адже це – еліта нації, патріотична й шляхетна.

Фестиваль справжньої дружби

Першого святкового дня ми виступали в Дрездені – на Віллі Августин, де влаштовуються різноманітні вишукані літературні імпрези. Поети з різних країн виходили на сцену разом зі своїми перекладачами верхньолужицькою та німецькою мовами. Одразу привернув увагу арабський поет, уродженець Сирії Абдельваххаб Аззаві, який нині живе в Дрездені. Він чудово володіє не лише німецькою, а й англійською. Освічений і галантний добродій, за фахом – лікар. Майстерно перекладає твори поетів арабською мовою.

Приїхав на цьогорічний фестиваль із Белграда і видатний сербський письменник Мічо Цвєтіч, головний редактор найпопулярнішої тамтешньої газети «Knjizevne novine» (аналог наших «Української літературної газети» та «Літературної України»). Презентував свою нову книжку, яка вийшла у Франції. Мічо – товариський і життєрадісний. Привіз велику сулію ракії (так називають горілку в Сербії) й щедро пригощав колег. Власне, це був міцний самогон, який поет виготовляє для друзів власноруч за давнім чудодійним рецептом. Наступного дня ні в кого не боліла голова, наче й не пили…

Сербський поет та історик Любіша Сіміч пише дотепні й цікаві вірші для дітей, друкуючи їх рідною сербською, а також німецькою мовою, котру знає досконало. Він – очільник сербської громади у Франкфурті-на-Майні. А уродженець сонячної Чорногорії – поет Ігор Ремс – тепер мешкає в Кельні.

Письменник і дипломат Ладислав Волко завітав зі Словаччини. Він досить тривалий час жив і працював у Польщі, а також був Послом в Індії, керував словацьким ПЕН-клубом. До речі, трапився кумедний епізод, коли Ладислав, снідаючи, промовив задоволено: «Черствий хліб!». Всі ми неабияк здивувалися, бо місцева запашна «паляниця» була щойно з печі. Але одразу пролунав доброзичливий сміх, коли з’ясувалося, що черствим у Словаччині називають… свіжий хліб!

Взагалі, треба віддати належне всім верхньолужицьким та німецьким продуктам, якими нас так щедро частували в Будишині. Вони були справді натуральні, відмінної якості. Отож, дякуючи турботливим організаторам, учасники фестивалю отримували неабияку насолоду від усієї тієї смакоти.

Вразили і місцеві бездоганно-ідеальні дороги (та й автобан, яким мчали в Польщі – від самісінького кордону з Україною до Дрездена, викликав лише приємні емоції). Причому дороги там гарні скрізь – не тільки в містах, а й у невеличких селах. Тож мандрувати такими шляхами – одне задоволення! Між іншим, у кожній сільській оселі є сучасні туалети – чисті, охайні. Є вода в домі – холодна та гаряча, завжди, навіть вночі. Тут уже, як то кажуть, без коментарів…

Фестиваль традиційно проходить не лише в Баутцені й Дрездені, а і в навколишніх селах. Це – справді, незабутні зустрічі і для самих учасників, і для місцевих жителів. Цікаво, що літературні імпрези зазвичай відбуваються в… сільських церквах (костьолах). І людям це подобається! Кожна така зустріч завершується проникливою, щирою молитвою. В одному з сіл нас просто розчулив місцевий хор – маленькі дівчатка дружно співали своїми янгольськими голосами пісні, які знали ще їхні прадідусі та прабабусі. Діти змалечку вчаться шанувати давні традиції свого народу.

Виступали ми і в місцевій сербській гімназії, де навчаються разом діти двох національностей – лужицькі серби та німці. Учні – чемні, уважні, всі – віруючі. До речі, в Будишині в одній церкві мирно співіснують дві релігійні конфесії – католицька та протестантська. Служби правляться в різний час, і прихожан це зовсім не обтяжує – релігійних конфліктів немає.

Місцеві мешканці багато працюють, але в неділю – день відпочинку. Крамниці зазвичай зачинені. Люди йдуть до церкви часто всією родиною. А увечері тут доволі популярний Літній театр: хоч вистави відбуваються майже щодня, зал часто переповнений.

Один із наших заходів проходив у Сербському музеї, де звучали не лише вірші й пісні. Ми жваво обговорювали оригінальну виставку відомого художника Карла Вовка, котрий висвітлює екологічні проблеми. Місцева громада дуже вболіває за стан довкілля і дружно, завзято відстоює свої інтереси. Причому й тут лужицькі письменники – в перших лавах!

Запам’яталися виступи Томаша Навки, котрий так віртуозно грав на старовинному народному інструменті, який називається дуди (дещо нагадує за звучанням волинку та гуцульську козу); колоритно виконував свої пісні верхньолужицькою мовою Дітер Калка; впевнено виступав російський поет і музикант із Берліна Дмитро Драгільов, з яким ми чудово порозумілися; сподобався і дотепний та водночас проникливий чеський поет Мілан Грабал. А ще на фестиваль до Будишина завітали науковці з Польщі, які досліджують верхньолужицьку культуру та поезію…

Надзвичайно приємне враження справили й відомі верхньолужицькі письменники – Бенедикт Дирліх, Бено Будар та Доротея Шовчина, публіцист Альфонс Вічас, – справжнім патріотизмом, талантом, чуйністю, гостинністю.

На фестивалі нас багато й зацікавлено розпитували про Україну, і ми постійно розповідали правду про війну. Кожного дня тут лунали щирі тости за мир та злагоду в нашій державі. Це було дуже приємно й важливо – нас, українців, почули, отож ми сюди приїхали недаремно.

На святі в Баутцені я урочисто вручив Бенедикту Дирліху Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» та посвідчення члена Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Домовилися щодо подальшого співробітництва, адже саме на таких фестивалях і з’являються цікаві ідеї.

Але вже можна сказати, що чарівне верхньолужицьке місто Будишин залишиться для мене незабутнім. Я вірю в любов із першого погляду.

Сергій ДЗЮБА