Попри істотні відмінності між її історичними мутаціями, підставова прикмета такої держави впродовж майже восьми десятиліть залишалась незмінною – домінування «революційної доцільності» над правом.

Ця книжка склалася з актуальних публіцистичних нарисів, написаних для українських та зарубіжних часописів протягом більш-менш цілісного, з точки зору політичного розвитку, періоду. Події, котрі спонукали до написання того чи того тексту, були різними за вагою й важливістю, проти всі вони мали певне символічне значення. І в цьому сенсі книжка є не лише хронікою поразки Помаранчевої революції, але також аналізом об’єктивних і суб’єктивних чинників, котрі до тієї поразки спричинилися.

Найголовніший із них – безмірно високий рівень совєтизації українського суспільства та національних (чи, радше, територіальних) еліт, причому стосується це не лише традиційно совєтофільського комуністично-«реґіонального» електорату, а й, великою мірою, електорату «помаранчевого» та його різношерстих політичних репрезентатів. Брак політичної волі щодо здійснення невідкладних реформ, кричуща некомпетентність і непотизм, самогубчі і руйнівні для країни міжусобиці політичних коаліціантів – усе це лише побічні наслідки загальної совковості українських лідерів, а заразом і суспільства, котре поки що не змогло породити чи, принаймні, привести до влади цілком інших провідників.

За всієї важливості, ба фатальності згаданих чинників, головною причиною помаранчевої поразки є насамперед повсюдне нерозуміння, неприйняття й невизнання засад правової держави, невміння і небажання встановити чіткі правила гри і суворо їх дотримуватися. Можна вбачати у цьому специфічну політичну культуру, сформовану не лише совєтчиною, а й російсько-імперською візантійщиною чи, навіть, золотоординством: переможець отримує все, мета виправдовує засоби, сила визначає право. Політична культура – це, безумовно, об’єктивний чинник: не можна її змінити за рік чи десятиліття та збудувати ліберальну демократію західного зразка там, де ніякого лібералізму ніколи не існувало. Проте це не заперечує й ваги суб’єктивних чинників: суспільні еліти на те й еліти, аби вдаватися до інтелектуальної саморефлексії, бути компетентнішими й далекогляднішими від пересічного населення, мати певну візію розвитку своєї країни та, відповідно, візію необхідних інституційних змін, покликаних забезпечити саме такий розвиток, у тому числі й поступову трансформацію євразійсько-совкової політичної культури.

В Україні по революції не відбулося належних інституційних змін і це вирішальною мірою зумовило поразку помаранчевого проекту. Пропонована книжка відстежує цей процес хронологічно – від перших тривожних сиґналів, зафіксованих у вступних статтях із січня та травня 2005 року, до останніх подій, схожих більше на політичний та економічний маразм. Симптоматично, що стаття, яка дала назву цій книжці, хоч і з’явилася друком у червні 2005, правдивого розголосу набула допіру у вересні, після відставки уряду Юлії Тимошенко: текст відразу ж переклали кількома європейськими мовами і зробили об’єктом доволі інтенсивного цитування. Це, однак, саме той випадок, коли власні пророчі здібності мене не тішать: я щиро хотів би у тій свої червневій статті помилитися. На превеликий жаль, «шантажистська держава», витворена Леонідом Кучмою і докладно описана у моїй попередній книжці, виявилася політично живучішою за свого творця. «Улюблений пістолет пані Сімпсон» не полетів, як би нам хотілося, до історичного смітника і не був замінений на ефективніші й відповідніші для європейської демократії інструменти.

Втім, пропонована книжка – це не лише історія помилок і поразки, це ще й аналіз політичних процесів та механізмів, якими можна і треба навчитися керувати. Саме тому я й доповнив першу, «хронографічну» частину другою, «концептуальною». Всі без винятку тексти цієї частини писалися по-англійськи для іноземного читача і лише згодом з’являлися в українському автоперекладі. Сподіваюся, вони будуть доречним доповненням до цієї книжки – як спроба відповіді не лише на традиційне для нашого реґіону питання «хто винен?», а й на менш важливе ­– «що робити?»

Микола Рябчук. Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. К.: К.І.С., 2009. – 240 с.