Цього року збірка критичних есеїв та інтерв’ю Юрія Тарнавського «Claim to Oblivion» побачила світ в американському видавництві «JEF Books». Вона стала логічним доповненням до збірки «Квіти хворому», що вийшла у львівському видавництві «Піраміда» 2012 року. На відміну від попереднього нове видання містить тексти, які були раніше надруковані виключно англійською мовою, що зайвий раз підтверджує вагомість доробку автора в американському англомовному літературному просторі.

Одинадцять есеїв тематично розподіляються на дві групи: у першій (тексти: «Theory and Art: a Surrealist View, Literature and Dreams», «On Breaking a Rule», «Bent Eyeglasses») йдеться про загальні теоретико-літературні питання; у другій (тексти: «The Mininovel and Negative Text», «Negative Text as a Literary Device: the Genre of the Mininovel», «Adapting Static Images to Narration», «The Effect of Grammar Restrictions») автор розкриває завісу над індивідуальним стилем письма, жанровою специфікою своїх текстів; третя ж присвячена чотирьом знаковим для творчості Юрія Тарнавського постатям – П’єр-Паольо Пазоліні («An Unproven Theorem»),  Інґмарові Берґману («Understanding Bergman’s Persona ») та Мікелянджелові Антоніоні й Олександрові Довженку («The Last Seven Minutes: Antonioni’s L ’ Eclisse and Film as an Art Form»). Зазначимо, що лише шість зі згаданих есеїв увійшли до збірки «Квіти хворому». У такий спосіб перша частина «Claim to Oblivion» відкриває надзвичайно широкі горизонти авторського мислення та може зацікавити якнайрізноманітнішу аудиторію: від теоретиків та істориків літератури до культурологів та лінгвістів. Важливим також є те, що автор, виводячи витоки своєї творчості з широкого європейського контексту, вписує не лише власний доробок у культурно-мистецьке світове тло, а й оприявнює українську націю як його органічну видиму складову.  

Друга частина складається з восьми інтерв’ю Юрія Тарнавського, більшість з яких зосереджується на англомовних прозових текстах, кількість та об’єм яких у доробку автора на сьогодні впевнено переважають усі попередні поетичні та драматичні спроби. Не може не викликати зацікавлення інтерв’ю «Writing’s Dirty Secrets», яке стало частиною конференції 2009 &NOW, що проходила у місті Баффало, штату Нью-Йорк. У розмові йдеться про техніку та стратегії роботи письменника: як змінився його підхід до письма з появою нових носіїв інформації, якого робочого графіку він дотримується, як робить нотатки, чи відрізняється процес роботи над прозою та поезією, як відбувається редагування тощо. Також Юрій Тарнавський пояснює своє ставлення до читача: «Я не переймаюся конкретним читачем, саме так, я вважаю його/її своїм alter ego і думаю, що він сприйме все те, що є на папері. Але звичайно я граюся з читачем, веду його за руку шляхом, який обираю. Фактично я вважаю, що моя реальна праця (книга) – це те, що поступово витворюється в уяві читача. Так, наприклад, у своїх мініроманах я покладаюся на уяву читача, яка покликана заповнити пробіли, навмисне залишені в тексті. Однак, я ніколи не намагаюся спростити читання чи розуміння своїх текстів. Від читачів я очікую багато. Тому напевно у мене їх так небагато» (с.151).

Іронічне ставлення до життя завжди проглядалося крізь письмо Юрія Тарнавського, з роками набираючи все інтенсивніших відтінків та кольорів. Авторове достатньо песимістичне ставлення, особливо, до сучасної української читацької публіки не є секретом. Тому не дивно, що навіть у назвах двох останніх критичних збірок ми відчуваємо і сум, і розпач, і докір: квіти приносять у палату хворому, навіть тоді, коли вони навряд чи можуть йому допомогти, а сподівання на забуття – це, як звичка очікувати найгіршого, щоб у разі, якщо все ж таки вийде навпаки, бути приємно здивованим. Отож, сподіваймося на останнє і маймо надію, що тексти письменника таки знайдуть свого читача і достойного поціновувача як в англомовному світі, так і в Україні, адже творчість Юрія Тарнавського є дійсно унікальним явищем, в якому в органічній єдності постали ці два потужні світи, їх мови і культура.