І насамкінець, можливо, батьки, які вибирають книги для своїх дітей, також потребують якогось орієнтира.

Взагалі читати дитячі книжки (не тільки Андрусякові) і писати на них критику можна, потрібно і цікаво. Теж з декількох причин, зокрема і з тієї, що в ситуації напливу дитячої літератури більшим резонансом можуть похвалитися хіба що світові бестселери типу «Гаррі Потера» чи «Хронік Нарнії», але аж ніяк не книги для дітей сучасних українських письменників, хоча вони того заслуговують.

Чимало дитячої літератури, що є тепер, в нашому дитинстві нам, як то кажуть, і не снилося. Ілюстровані махаонівські енциклопедії, розкіш від Єрка і Гапчинської (і не тільки) в книжках «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», добрі переклади від «Видавництва Старого Лева», кільканадцять серій літератури для дітей і школярів від «Грані-Т».

В останньому з перелічених видавництв, власне, і вийшли друком книги Івана Андрусяка «Зайчикова книжечка», «Звіряча Абетка», «Стефа і її Чакалка».

Що стосується «Зайчикової книжечки», не можна втриматися від проведення аналогій з «Ясоччиною книжечкою» Наталії Забіли, читаною нам батьками в дитинстві. Розповідь тут так само викладена у формі віршованих оповідань. Віршовані оповідання Андрусяка, в яких динамічно розгортаються зайчикові пригоди, не можуть не зворушити як дитину, так і дорослого, котрий їх дитині читатиме.

Безперечно, важливими є моральні цінності, які автор прямо чи опосередковано доносить до маленьких читачів на прикладі поведінки звірят у різних ситуаціях; наприклад, коли зайчик зголошується податися в місто за ліками для вовченяти, звідки й випливає сентенція: якщо біда у вовка, то й вовку поможи.

Тут є те, що дорослий прочитає «між рядками» і зможе обговорити з дитиною: той, хто вважається слабким, теж може і повинен в певних ситуаціях переступати через свої обмеження, зібрати, як то кажуть, усі свої сили, аби прийти на допомогу потребуючому її.

Тим більше актуальні ці принципи зараз, коли життєві реалії диктують зовсім інші правила гри, яким підпорядковуються й діти, обираючи собі за героїв антигероїв, розуміючи, що світом керують сила і гроші.

Однак є надія, що читання доброї літератури зробить своє, і наші діти виростуть добрими, справедливими та розумними. В іншому разі, як стверджує Андрусяк, їх може забрати Чакалка, аби плекати найгірші риси їхнього характеру.

«Дитяча повістина» (визначення автора) «Стефа і її Чакалка» показує, що Іван Андрусяк добре обізнаний з дитячою психологією з практики, що й не дивно, адже «дитиніти» письменник почав, коли у нього самого з´явилися вдячні читачі-слухачі. Не випадково головна героїня цієї казкової повісті - тезка його доньки, очевидно, що в сюжет «привнесені» й інші сімейні реалії.

В принципі, письменник не винаходить жодного колеса, а чинить в кращих традиціях світової літератури – адже ті ж Астрід Ліндгрен і Александр Мілн писали для своїх улюблених чад, а їхні Пеппі, Карлсон і Вінні Пух стали улюбленцями не одного покоління.

Андрусяк і сам підкреслює, що зумисне робить свої тексти придатними для сімейного читання, залишаючи там «шпильки», може, не так зрозумілі дітям, але здатні насмішити їх батьків, на зразок того, що Бабай живе у пам´ятнику дядька з кепкою, навколо якого водять хороводи під червоною шматою літні дядечки і тітоньки, а Чахлик Невмирущий - на Печерських пагорбах, або ж що відьму слід все таки відрізняти від просто лихої сусідки.

Автор вибудовує оповідь про свою маленьку героїню так, що читач-дорослий має зрозуміти, як, попри якісь суперечності, створити для дитини в сім´ї відчуття захищеності. Що для цього необхідно і казку на ніч почитати, і побавитися, і виважено поговорити з дитиною про серйозні речі, наприклад про те, як поборювати свої страхи, як вчитися розуміти потреби інших людей і співчувати їм. Не варто думати, що п´яти-шестилітки типу Стефи цього не зрозуміють.

І - що найголовніше: Андрусяк створив у своєму тексті образ батька, який може те, що - за твердженням американського психолога Джона МакДауела - сучасним батькам найбільш важко: бути героєм для своєї дитини. Звичайно, що книжка для дітей має і навчати, а не тільки розважати.

Автор ніби непомітно «підсуває» в повісті нові для дитини такого віку знання чи поняття, наприклад, що таке «модулі», хто такі «політики», чому Сіяр «пуштун», а не тільки пустун, і чому йому не можна їсти свинину. Вустами Чакалки автор підказує дітям, як орієнтуватися у лісі без компаса та як розрізняти сторони світу.

Дотепний і повчальний епізод, коли в лісовій школі Чакалки діти отримують обід: чіпси, розмаїту газовану воду, снікерси, віспи і тому подібну розрекламовану продукцію, користь від якої - мінімальна. Чакалка пропонує їм ще більший рай вседозволеності, коли можна не мити ноги, не чистити зуби, не вчитися та взагалі робити що заманеться.

Кульмінацією повісті є момент, коли малолітні бешкетники знаходять в холодильнику Чакалки пиво і, «надегустувавшись», в прямому сенсі розвалюють закинуту стару школу. Розчарована у власних педагогічних здібностях Чакалка знову пакує нечемних дітисьок до велетенського мішка та повертає їх додому. Як то кажуть, прогулянка з задоволенням і не без моралі.

Ну, а щоб шановному автору не стало надто млосно від цієї бочки меду, насамкінець вкрапнемо в неї трішки дьогтю. А стосується ця крапля декількох «виловлених» у тексті стилістично важких для сприйняття дошкільнят речень, подекуди дуже глибоких і навіть поетичних, але тим не менше складних, особливо тому, що дитина сприймає їх «на слух».

Це часом складні, складнопідрядні речення, зі вставними конструкціями, як у епізоді про Миклухо-Маклая чи кількох подібних. Втім, це дуже маленька заувага порівняно з тим задоволенням, яке приносить ця книжка читачу «від 2 до 102».

Іван Андрусяк, «Стефа і її Чакалка», видавництво Грані-Т. – 2008

Цей матеріал надійшов на конкурс читацьких рецензій, який проходить в рамках «Книги року» Української служби Бі-Бі-Сі . Портал «Буквоїд» є інформаційним партнером цього проекту.
УМОВИ КОНКУРСУ