Пози для медитації можуть бути різними, найвідоміша з них – падмасана, або лотос. На одній із відомих читачам літературних сайтів фотографій Костянтин Москалець сидить під деревом схрестивши ноги по-турецьки. Ця поза, що її ще називають зручною (сукгасана), – мабуть, найпростіша для виконання серед асан, у яких практикують медитацію. Однак те положення, в якому зазнимковано нашого письменника, занадто розслаблене, щоб його можна було вважати бодай якоюсь асаною.

З цього не варто було б починати, якби Москалець не поєднував медитації з фотографуванням себе (хоч фотографував він себе, звісно, не сам), зосередження з клопотами самопрезентації, автентичність з конструюванням власного міту. Слово «поза», винесене в заголовок, – це не лише те, що асана…

В одному з інтерв’ю, коли співрозмовник Костя запитують про складові міту Костянтина Москальця та про історію виникнення міту про ДАК (літературне угруповання, до якого нібито належать і Москалець, і інтерв’юер – Андрій Деркач), він категорично заперечує: мовляв, який міт ? про що ти? Та все ж саме це слово – міт – нерідко вживається у дослідженнях та дискусіях стосовно бахмацько-матіївського анахорета. І я вважаю, що вживається небезпідставно. Бо не кожен письменник вигадає для своєї хати дивовижну назву, яку (себто назву) потім ще й винесе в заголовок свого щоденника, котрий, як виявиться, тут-таки постане у вигляді книжки. Не кожен письменник влаштує публічне спалення своєї книжки, а потім ще й опише цей перформенс у своєму романі як чи не кульмінаційну подію. Не кожен, скориставшись можливістю заховатися за псевдонімом, напише статтю про себе і своїх найближчих колег по перу і по … (ну добре, нехай буде, як каже Москалець) чаюванні, де у підсумку прозвучить таке: «Дуже прикро, що українському читачеві практично невідома творчість ДАКу. Видати б бодай невеличку антологію, – звісно, збиткову для видавництва, але яку ж прибуткову для української літератури і культури навзагал! Невже ці хлопці, які мужньо й гідно витримали неможливість говорити зі своїм народом через політичні причини, не скажуть свого слова й тепер – через причини економічні? Скільки ще лежатимуть у столах їхні рукописи? Їм не йдеться про увагу юрби. Їм треба спільників. Їм треба причетних. Їм треба, нарешті, обраних» (журнал «Сучасність», 1993, № 10, с.48).

Пересвідчитись, як працює міт К. Москальця, можна було на обговоренні «Досвіду коронації» у львівській літературній кав’ярні «Кабінет» (запис має на днях з’явитися на сторінці www.dzyga.com/podcast). Як ніколи на наших з Небораком акціях, публіка була надзвичайно активною, але про йшлося не так про тексти, як про згадуване спалення однієї з попередніх збірок цього письменника. Як би хто до тієї гри з вогнем не ставився, книжка Москальця стала цього вечора жертвою мітотворчости самого автора. Описаному у «Вечірньому меді» спаленню більш ніж належну увагу присвячено й у рецензіях Наталки Малетич та Олега Коцарева на цю книжку. Але годі про те.

Немає сумніву в тому, що Костянтин Москалець володіє оригінальним хистом та інтелектом. Його статті – добротні, а його есеї подекуди – вищий пілотаж. У книжці «Досвід коронації», як на мене, найкраще – «Місяць милування місяцем» та деякі «Нові сполохи» (до речі, чому «сполохи» – хто, кого і чим там полохає?). Але ж основна частина видання, що здобуло відзнаку на конкурсі «Книжка року 2009», – не це. Книжка дуже строката. Можливо, хтось сприйме це як її плюс – мовляв, багато творчого пошуку, експериментування. Біографічне письмо стає щемким, ліричним (що особливо подобається читачкам), ліричність перевертається в іронію, потім, скажімо, у публіцистичність і т.д. Прозаїк змінює ракурси оповіді. Змішує реальність і фантазії, експериментує з синтаксисом. Це далеко не той випадок, коли творча особистість знаходить собі стиль (а буває, що стилем стає безстилевість) і – вперед, за кілька тисяч кілометрів паперу на мене чекає Нобелівська премія! Але все ж я не виніс від цієї книжки естетичної насолоди. Якщо перепади лірики в іронію ще можна схвалити (хоча ліризм цей часто аж надто м’який як на чоловіче письмо), то виправдання для надміру мовних ігор у мене нема. Нав’язливе нанизування синонімічних конструкцій, цитатність, жонглювання складами і звуками – всі ці філологічні викрутаси, що ними рясніють «Вечірній мед» та «Досвід коронації», – явно не узгоджуються із так званою «філософією троянди», сформульованою у відомій Москальцевій поемі «Для троянди» зі спаленої поетичної збірки. Правда, в окремих випадках мовні ігри можна сприймати як ознаку того, що свідомість персонажа пробуксовує під впливом значних доз алкоголю. Але не раз закрадається підозра, що аналогічні процеси відбувалися й зі свідомістю самого автора, коли він писав.

Прочитавши цю книжку, я маю враження, що Костянтин Москалець потрапив у пастку. З одного боку, він є типом чистого літератора, займатися іншими видами діяльности не хоче чи не може. (До речі, причиною цього може бути те, що походить він з родини письменника.) З другого боку, пише він як на письменника-професіонала вкрай мало. А як можна бути чистим літератором і майже не писати? Хотілося б думати, що це тимчасовий експеримент, який людина Кость Москалець влаштовує персонажеві зі свого ненаписаного роману-есею. Цей персонаж, як ви розумієте, має таке саме ім’я, як і автор.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ