Завантажити

«На пороге бросил ворох горицвета…»

Группа «Мельница», песня «Чужой»

І де він взявся у цій країні, про яку, здається, навіть Сонце забуло?

З дитинства він був не лише найусміхненішою дитиною, а і вмів показувати різноманітні фокуси.

А як підріс – так вже геть перестав бути схожим на місцевих. Сміявся, співав, розмовляв з тваринами і рослинами. Ненормальний якийсь.

Так довго продовжуватися не могло.

Старійшини вирішили його вбити, поки він спав. Так і тут він ніби відчув небезпеку і втік. Перетворившись на мишу (виявляється, він ще і таке вмів) і тільки за рік повернувся. Ще більш ненормальним і ще більш могутнім. Ніхто вже не наважувався виступати проти нього.

Ця країна була майже суцільною сірою пустелею з майже неживими деревами. Сонце зазирало сюди нечасто, з птахів залітали лише дурні жовторотими, коней утримували тут силоміць, люди були бліді, кволі і невеселі. При цьому старійшини знаходили тих, хто сильніше, ще з дитячих років, і мали власну армію.

Він лікував людей. Намагався ожити вити дерева, однак все – марно.

Зрештою, йому це набридло.

Він вже знав, що є інший світ, інші люди інші жінки… І ще десь точно має бути та жінка, про яку захочеться турбуватись, як би вона сама не вміла робити цього стосовно інших.

Так, у тому світі також не люблять таких, як він. Та що він втрачає?

Зате які шанси отримує… і не тільки він, а вся країна… якщо…

Отже, одного ранку він зібрався у дорогу, щоб ніколи вже не повернутись. Однак він знав, хто повернеться замість нього.

Він вийшов на головну (власне, єдину) площу їх наметового міста і проголосив: «Слухайте, всі! Збулися мрії багатьох! Сьогодні я залишу нашу країну назавжди! І більше не буду заважати своїм сміхом нікому з вас! – Він розсміявся. – Однак моя доросла донька прийде сюди і нарешті змінить ваше життя!» - Він знову легко розсміявся, скочив на коня і без перешкод залишив свою країну.

Так, подекуди було важко. Чаклунів бояться і тому переслідують. Однак там, де люди вміли сміятися, він вже не виглядав таким дивним.

Через два роки подорожей і пошуків він блукав величним лісом, коли почався дощ. До лісу дощ не заходив, бо дерева щільно сплели своє гілля і листя ще не опало з них. Він стояв на краю лісу і раптом за стіною дощу побачив у полі одинокого дуба і дівчину, яка сховалася під ним. Раптом захотілося зупинити дощ, розпалити багаття, зігріти і захистити її, однак він відчув, що ще не прийшов час. Ще два роки він подорожував, втім, не дуже далеко від села, в якому жила його наречена, і вдосконалював свою майстерність.

Він навчився відчувати її. І одного разу він відчув відчай, її відчай. Він зрозумів, що є чиясь проблема, з якою вона не може впоратись. А проблеми інших вона вважала своїми.

Лише б встигнути! Він поїхав геть в інший бік від села, знайшов потрібні жовті квіти і рушив назад. Перед її селом він відпустив коня, подякувавши йому, - інакше стук копит видав би його серед ночі.

Він був обережним і швидким водночас. Знайшовши її хату, він відчув. Що може її втратити, бо вона зібралася сама йти за цими жовтими квітами. Ось же відчайдуха!

Він обережно підійшов до дверей хати і постукав. Двері відчинила найгарніша, найніжніша і найсміливіша дівчина на світі. Тільки ця найсміливіша дівчина чомусь зойкнула і зробила крок назад. Він її налякав. Дурень! Прийшов до незнайомої, хай і такої близької, дівчини серед ночі. Що ж робити?!

Він мовчки зайшов до хати і скинув з плечей торбу з жовтими квітами.

Тут його кохана зойкнула вже від радості, схопила квіти і почала готувати зілля. Все інше у неї вже було. Розумничка.

А йому що робити?

Він мовчки сів у крісло і спостерігав за нею. Так, це точно вона. Чарівниця, знахарка, його доля, вродлива, розумна, гарна, вправна, і у хаті у неї добре, затишно…

Вона зварила зілля, подякувала йому і пішла до сусідки. Ось про кого вона так переживала – про сусідського сина…

Поки її не було, він, втомлений з дороги, заснув…

Продовження

читати