Завантажити

Жила собі якось на світі пташина. Ще маленькою випала вона з гнізда й відтоді вчилася виживати на білому світі сама. Щоби прогодуватися, поселилася біля дому одного чоловіка. Там завжди можна було знайти крихти хліба, а взимку зігрітися біля димаря.

Та одного зимового дня пташина довго шукала щось їстівне, та й заснула на гілочці. Так і замерзло її тільце й упало на поріг дому чоловіка. Прокинулася вона від тепла, що струменіло з усіх боків та зігрівало її. Розплющивши маленькі оченята, побачила, що лежить у руках чоловіка, які гріють її; на неї дивилися добрі очі, від подиху його було спокійно та тепло. Пташині стало дуже лячно та, водночас, дуже приємно, що про неї хтось піклується. Вона заспівала для свого рятівника. Але раптом, злякавшись, що стане полонянкою і не зможе вільно літати, куди захоче, тріпнула крильцями й полетіла. Запам’ятала лише сумні очі, які дивились їй услід.

Знову все залишилось, як і було: пташина жила на своїй гілочці, співала пісень, шукала крихти, котрі руки чоловіка щоранку залишали на підвіконні. Вона співала тепер лише для нього. Та сумно було пташині від того, що вже не відчуває тих м’яких та ніжних рук. І знову вона шукала причину, щоби потрапити до них. Але тільки зігрівалась, як страх втратити свободу гнав на холодну гілку.

Чоловік також чекав повернення маленького створіння, чекав, що пташина підлетить і присяде на простягнуту руку. Але вона не летіла. Наближалася, колувала, майже поруч, а присісти та підкоритися не могла.

Так і жили чоловік із пташкою. Ніби й поруч, а все ж таки окремо. Потрібні одне одному, але неспроможні зробити порух назустріч.

читати