Завантажити

них і жону. Та то було невірогідно, на такій відстані важко щось вирізнити, а ще серед римлян у їхній довгій одежі мало не до п'ят.
Він знову зайшов до полотки й сказав Войславові:
— Пришибіть слів у городі. А коли не хочуть — то тут, у полотках.
Велій болярин Войслав, убраний по-турицькому в білі, мережані по боках чорними снурками ногавиці, підперезаний червленим широким опоясом, у білій безрукавій гуньці, з-під якої виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боці, чемно вклонився Великому князеві, якому був рівний у літах, і швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз і сам бував Гатиловим слом у різноличні язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгірше за самого Великого князя, й Гатило останнім часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим26 '. А в його місце, звичайно, посадити посадника з-поміж київських боляр. Войслав був би втішений, і держава б зміцнилася міццю Великого князя. Богдан робив такі перестановки вже не раз і не десять, і його двір у городі стольному був повний урядцями з далеких і ще дальших волостей.
Войслав добре тямився на новому ділі. Він запропонував слові римського імператора відсісти в затишних мармурових хоромах у городі Медіоланумі, що високо здіймавсь над річкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинській мові, але дехто з них мав удавати, ніби нічого не розуміє. Й увечері того самого дня він розпитував їх, що вони чули й що бачили в дорогих гостей...
Сол володаря світу, римського імператора, сидів на прохолодній кам'яній лавиці в хоромі колишнього коміта Медіоланума Юнія й думав тяжку думу. Він здавався старішим за свої п'ятдесят п'ять років, глибокі зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сірі стомлені очі дивилися на розпис межи вікнами світлиці й нічого не бачили, бо слові випала найважча в його житті місія, подібної він ще не знав. Навіть позаторішня “рать” на вселенському соборі в Ефесі здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичні монахи ламали своїм супротивникам кістки, а Діоскор топтався Флавіанові чобітьми по животі. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цілий Рим, уся імперія, сол же не бачив ні виходу, ні порятунку. Завтрашній день може стати першим днем великого суду й останнім днем Риму. Й історики напишуть відверто й безжально, що того суду не міг запобігти він, посланий сюди імператором і всіма вільними громадянами столиці світу.
Се був намісник святого Петра на землі, пастир усієї християнської церкви папа римський Лев, якому Валентиніан Третій доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттілою.
Папа висидів у порожній світлиці, не встаючи з мармурової лави, до другої варти. Та коли й пішов спати в розкішне ложе з шовковими простиралами, заснути не міг. Щойно стуляв повіки, й перед очима вставав небачений, а тим ще більш загадковий і таємничий гун. Він увижався папі Левові низеньким і присадкуватим, довгоруким і кривоногим калмиком із вузенькими й розкосими вічками й жовтим обличчям. То було щось на межі сну й марення, вранці голова в папи розколювалась од болю, й він, покликавши до себе одного зі служок, приставлених Войславом, спитав:
— Пощо цісаря твого звуть усі... Бичем Божим?
Служка вільно розмовляв латинською мовою, бо сам був походженням авзонець27. Але він не одразу второпав, що вимагає папа.
Лев заходився допитуватись:
— Як тебе кличуть?
— Мене? П'єтро.
— А “петрос” по-грецькому є камінь. А вітця твого?
— Віталій.
— Віталій по-латині означає живий, жвавий.
— А-а! — здогадався П'єтро. — То руські имена такоже мають значіння. Богдан — се є той, кого дав Бог руський.
— Для чого речеш Богдан? Цісаря твого кличуть Аттіла.
— Гатило, — поправив його молодий служник. — По-їхньому Гатило.
Лев Перший спробував повторити ім'я грізного гуна так, як його вимовляв авзонець П'єтро, але в нього не виходило нічого путнього.
— Се ймено важко дається латинцеві, — сказав він. — А що воно значить?
— То не є ймено, а прізвисько. Значить по-латинському флагеллум28.
Папа Лев аж якось полегшено відітхнув. Усе ніби стало на свої місця, й те дивне ймення гунського цісаря дане йому самим богом на кару світові за тяжкі гріхи. Отже ж, Флагеллум Деї29... Богом дане гатило...
Сю розмову з папою римським П'єтро дуже докладно переказав Войславові, й велій болярин турицький щиро сміявся з Левової цікавості.
— Нагнав страху Гатило всьому світові. Ач, узялися копати, пощо так названо князя нашого.
Він сказав про се Богданові, але той байдуже махнув рукою:
— Чув єсмь. Нехай речуть.
Його думки були зайняті іншим, такі жарти, може б, розважили його раніш, але зараз він сказав:
— Прийму слів римських по третьому дні.
Войслав за тим, власне, й прийшов і тепер подався сповістити сла про

читати