Завантажити

імператорів, належало б метнути камінь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дунаї.
Запала тиша, й у сій моторошній тиші несподівано гримнув могутній голос Великого князя:
— Та я шаную права сольства!
Викула зблід і страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з ніг юного ритора Пріска. Максимін стояв і не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв із царем гунів, не перекладаючи своєї мови.
— Русичу! — гукнув удруге Богдан і, коли ябедник прибіг, наказав йому: — Дай-но сюди свої злічіння!
Ябедник дістав з широкого рукава товстий сувій і простяг Великому князеві. Та той наказав:
— Чети сам!
Русич заходився трохи гугнявим голосом виспівувати імена й чини тих ускоків, які зрадили свого господаря й утекли під руку грецького царя:
— Олаф, готський .воєвода з двадесятьма можами й челядниками. Михаїл, руський болярин грецької віри з челядниками числом семеро. Харалампій, такоже воєвода й малий болярин землі Сіврської, а віри грецької, сам…
То були здебільша всі християни, які втекли до греків, і Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимінові. Й коли список вичерпався, Гатило, навіть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:
— Сього русина жени в потилицю, бо немає гірше, як змія в пазусі або ж перевертень у господі.
А до Максиміна звернувся сам грецькою мовою:
— Поїдеш зі мною. Й він теж, — кивнув на молодого ябедника Пріска. — Рушати-ймемо зараз. Мої харатії до грецького імператора мати-ймеш у стольному городі.
Й устав з дубового стільця й рушив у вировисько ратників, які вже сідлали коні й перегукувалися між собою. Всі князі руські, й сіврські, й деревські, й усі велії та малі боляри, що були присутні на розмові зі слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велійого болярина турицького:
— Войславе!
— Речи, княже, — відгукнувся болярин. Се був могутній чорнявець Гатилових літ, убраний так, як належить туричеві: в білі вовняні ногавиці, мережані по боках чорним снуром і підперезані широким червоним опоясом, у білу вишивану сорочку й так само білу безрукаву гуньку, розстебнену на всі патички.
— Войславе, підеш у греки. Повезеш наші злічіння ускоків. Та пильнуй того вовкулаку. Чув єси?
— Чув єсмь, княже, — сказав той. — Коли речеш, то поїду.
Великий князь кивнув Годоєві:
— Який маємо день?
— Понеділок, — одказав Годой.
— Понеділок... — повторив князь. — Не личить. Вирушаємо взавтра...
Наступного ранку в таборі заспівали бойові труби, які кликали ратників у похід, у радісний похід додому, до рідних осель і кревних людей. Полки Великого князя київського Богдана Гатила поверталися. Й тільки залоги, міцні й відважні залоги новозвойованих веж і городів у Паннонії, Сірмії та Полунічній Фракії лишалися стерегти землю, яка відтепер ставала теж землею Руською. Серед залоги був і Гатилів брат Волод, і побратим Великого князя київського велій болярин Борислав, і ще багато інших князів, і жупанів, і боляр, і можів комонних та піших.
Богдан Гатило давно відвик од свого брата. Володар уже років із вісім сидів у Моравах, а тепер посаджений князем усієї Паннонії й Сірмії. Про нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тільки Борислава, що лишивсь у новому руському городі Сердиці посадником Полунічної Фракії. Борислава ж він найбільше хотів би мати поряд. Особливо сьогодні. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до городу Києвого мав позлюбитися з Єркою, дочкою галицького князя Остроя. Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатилові синів, а неосяжній землі Руській потрібні були можі й вої. Русана знала про заміри Богданові й сприйняла їх досить спокійно. Тесть Воїбор, коли Богдан почав колись із ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землі Руської, щоб володар брав собі кількох жін. Більше того: старий князь вручицький Воїбор сам нараяв зятеві Остроєву доньку. Однаково першорід лишається за синами від першої жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синів: Данка та молодшого Юрія.
Тільки Бориславові Гатило не звірився своїми думками. Просто боявсь його посміху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давній друг і побратим?
І Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гінця по велійого болярина Борислава.
 
Місяця червця
“По від'їзді Вікілли ми простояли смо ще на тому самому місці один день, а наступного вирушили смо за Аттілою на полуніч країни. Здолавши разом із варварами довгу путь, ми за велінням тих скіфів, що були до нас приставлені, звернули смо на инчу дорогу. Аттіла ж мав у которомусь городі стати, щоб злюбитися з Єркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жін, за поконом скіфським, іже допускає многожінство...”14
Так писав молодий ритор Пріск у передвечірні часи, коли їхній невеликий поїзд зупинявся після денної дороги. Пріск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племені волинського й погано

читати