Завантажити

відповів Гонта похмуро, і в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не тріщала нічия шкіра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!
— Га, оборонець! А до панів у надвірну міліцію ти чого пішов? Щоб обороняти благочестя наше?
— Я служу в князя у міській міліції як оборонець Умані, не більше!
— Ха-ха-ха! Співай пісні кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.
Гайдамаки скрутили Гонті за спиною руки й одтягли його набік. Петро, стоячи за кілька кроків від Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна і, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як і чим допомогти козакові, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.
— Здоров, пане-брате! — промовив він, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привів наших?
— Я!
— Оце добре! Коли б не вони, то ми б теліпалися вже тут на мотузках! І як у такому пеклі ти вчасно згадав про це? Ех, брате, і чого тобі потіти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!
Петро зашарівся.
— Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далі диякон. — Що, згода?
— Про це потім, — ухильно відповів Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелів зв'язати Гонту й наміряється закатувати його?!
— Так йому, собаці, й треба!
— Що ти! — перебив його Петро. — Та він же наш!
— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пішов далі. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвійним рядом сторожі, із закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусідніх хат. Нещасних селян, засічених катами, попідводили, й тих, котрі ще були живі, однесли набік, де їх заходилися приводити до пам'яті; мертвих же, — а їх була більшість, — поклали на церковному цвинтарі. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цілий ряд гострих паль, розпалили кілька вогнищ, поставили шибеницю.
І ще не встигли вони скінчити свої приготування, як почали повертатися ті, що кинулися наздоганяти жовнірів. Незабаром на майдані зібралася сила людей.
— Ну що, хлопці, всіх переловили? — спитав їх Неживий.
— Ні, батьку! — відповіли ватажки кількох загонів, які відряджені були в різні напрямки. — Багатьох піймали, а багато й повтікало.
— Ну, а ксьондзи і пан?
— Саме їх і не впіймали, десь поховалися. Винишпорили скрізь!
— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пір'я дерти в запічку. З-під самого носа тікали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повішати отут перед добрими людьми!
Мовчки стояли вони похнюпившись і слухали грізні слова отамана, коли раптом у задніх рядах гайдамаків, що оточували майдан, почувся рух і вітальні вигуки.
Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.
Зіркі Петрові очі одразу впізнали в ньому Максима Залізняка. Серце його радісно забилося.
— Залізняк! Ось хто дасть усьому лад і пораду!
Усі одразу впізнали Залізняка. Шапки злетіли вгору, і натовп загомонів вітаннями.
Майданом поволі їхав верхи на коні Залізняк, уклоняючись на всі боки селянам і гайдамакам, які махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, він зліз з коня, підійшов до Неживого й тричі поцілувався з ним, а потім обернувся до гайдамаків і гучним голосом промовив до них:
— Здорові були, дітки! А що поробляєте?
— Сіємо, батьку! — відповіло йому зразу багато голосів.
— Сієте! Час уже й жати: жито виколосилось!
— Та ось і жнемо потрошку.
— Це не жнива, а прополювання! Треба всім у ряд ставати та разом з божою поміччю.
— Ми готові. Починай, батьку, зажинки! — загомоніли на відповідь радісні голоси.
— І почнемо! — голосно промовив Залізняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тільки благословитися та серпи нагострити...
— Гострі! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.
— З корінням?
— Ге, ось в тім-то й біда, що хлопці гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церкві, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — він показав на церкву. — А всі ляхи, що на майдані були, тільки-но почули тупіт наших коней, кинулися навтікача... А поперед усіх тікав пан хорунжий. Ну, мої хлопці полетіли навперейми, ловили, ловили, та головних і не впіймали.
— А хто тут був?
— Офіціал митрополита уніатського Мокрицький, протопоп Гдишицький і пан комісар тутешній, хорунжий Голембицький.
— Ге, діти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залізняк і кинув від досади шапку на землю.
— Та цей же Мокрицький і Гдишицький найлютіші вороги наші й гнобителі, а Голембицький — хоч і молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палі! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!
Гайдамаки ніяково

читати