Завантажити

Ярош виник на порозі комірки, наче вістка з іншого світу. Такого звідси далекого, ефемерного. Колись самий лише вигляд цього підтоптаного шанувальника „полунички” викликав у Ірини дрож огиди, а зараз спостерігала, як він звільняється від одягу, й не відчувала нічого, анічогісінько! Як швидко вона збайдужіла, яка тендітна перепона відділяє в людині людське від тваринного! Ярош, Грег... а десь там, в іншій галактиці, Валентин, Іванка, їхня Макарівка...
Грегів компаньйон сопів і голосно плямкав губами:
– От бач як воно, кралечко! А якби тоді не комизилась – жила б зараз, як крулівна! Ярош Зезула, перепрошую, джентльмен! Ярош Зезула своїх жінок любить і про них дбає! Не те, що той дикун Грег.
Він приніс спиртне. І це було головне.
– То скільки ж йому не вистачило до ста тисяч? – поцікавилась. – В яку суму мене оцінили?
– Не вистачило? – квакнув Ярош. – Ти що, так і не вшурупала? Та всіх ста й не вистачило! Грег просто розрахувався тобою з Остапом.
Мала б відчути біль. Або навпаки – гордість: як-не-як – сто тисяч! Але чомусь не відчула нічого. От випивка...
Один-два рази на тиждень приходив пан Міхал, їх зачиняли в Ірининій комірці й вони співали. В них гарно виходило на два голоси. Іноді, коли пісня була особливо зажурною, голос Ірини тремтів і пан Міхал з докором похитував головою, наче хормейстер, якого підводить одна з виконавиць.
– Контролюйте емоції, шановна пані, контролюйте емоції! Спів вимагає граничної концентрації! Співак, пані Ірено, як хірург під час операції, повинен вимкнути емоції, аби не припуститися анінайменшої помилки!
Вона слухняно хитала головою, вимикала емоції й на якийсь час дійсно забувала, хто вона, де, чому сидить в цій темній, просякнутій бридкими випарами закутині, що чекає на неї завтра. Довга жаліслива народна пісня, яких пан Міхал знав безліч, захоплювала її всю… Але врешті „хормейстер” ішов і задимлена, розмита алкоголем дійсність знов осідала на її плечах, тисла нудним безвідрадним гнітом.
Одного разу вона наважилась:
– Пане Міхале! Ви ж добре розумієте, що я тут не з власної охоти. Я невільниця. Ви так привітно до мене ставитесь, допоможіть звільнитись!
Пан Міхал знітився.
– Я вже старий і ні на що, пані Ірено, перепрошую, без „віагри” не здатен! Куди мені повставати проти тих молодих вовків, котрі правлять нині світом! Та вони лиш дихнуть і від мене й місця не зостанеться! Даруйте, пані Ірено, я вже давно не борець, от. – Він ніяково розвів руками. – Мені більше не приходити?
– Що ви! – злякалась Ірина. – Обов’язково приходьте! Якщо ще й ви...
Залишаючи її, він прошепотів:
– Я зателефоную в посольство. З автомата. Інкогніто…


Блондин в кишені, стремена і надзвичайне засідання в заводоуправлінні.

Невидимий нічний дощик ледь не спричинив перенос операції на інший день, але швидко вщух, і вітрогони взялися до справи. Всі четверо одягли шоломи й альпіністські паски. Пасок кожного посередництвом карабіна з’єднувався зі спільною мотузкою, що правила за страховку. Підкорившись урочистості моменту, Северин сказав напутнє слово:
– Вперед, вітрогони! Там, на порозі неба, чекає на нас слава героїв і звитяжців, слава, якої ми позбавлені тут, у ницому земному поросі!
Букет пирснув.
Першим цього разу йшов Букет, далі Ромка, потім Антон, і завершував групу „альпіністів” Северин. В руках кожен тримав стремена. Ще раз перевірили спорядження й рушили. В останню мить Корозія запхнув таки Ромці до кишені Блондина, де той пововтузився трохи, лоскочучи хлопцеві бік, і затих.
Почали сходження. Мовчки, зосереджено сопучи, чіплялись гаками за гвинти, підтягувались, вкладали ногу в стремено, кілька секунд відпочивали й іншим гаком чіплялися за наступний обруч. Корозія стояв унизу, задерши голову, й дивився, як чотири темні, ледь означені непевним місячним сяйвом, постаті сунулись простовисною стіною вгору, немов чудернацькі нічні павуки.
Спочатку було ніби легко, але Ромка відчував, як з кожним метром підйому зростає натуга. Рука намертво, до побіління пальців, вп’ялась в ручку гака, нога злегка тремтіла в стремені, а яких зусиль коштувало відірватись, витягти гака з зачепу й переставити вище, накинути його на гвинт наступного обруча! Просвіток між гвинтом і цегляною мурівкою був щонайменший і хлопцеві здавалось, що ось, на наступному обручі, він зникне зовсім, ні за що буде зачепитись, або трісне обруч, або не витримає стремено й він неодмінно шугоне вниз, у чорну пожадливу прірву, яка щомиті глибшала. На страховку Ромка надто не покладався – ваги тіла будь-кого з них достатньо, аби зірвати зі стіни решту та всіх разом блискавично метнути вниз, на зустріч із неминучою загибеллю.
Нарешті дісталися першого майданчика. Видерлись на нього за допомогою тих таки гаків і знесилено попадали на мережисту підлогу. Руки й ноги дрижали, обличчя, незважаючи на нічну охолоду, заливав піт, а вони ж не подолали ще й третини шляху!
–

читати