Завантажити

та стала, що була колись. Пам'ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?..
— То давно було! — якось вихопилось у Марини.
— Давно, кажеш? А тепер? — спитав дід Улас, пильно дивлячись на Марину.
— Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати — нагодую.
Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під настовбурчених брів, як вугілля, запалали.
— Марино, Марино! — замовив він старечим охриплим голосом. — Не їсти я прийшов у тебе прохати... І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже Їсти не хочу... Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди кажуть?
— Що ж вони про мене кажуть? — граючи очима, спитала Марина.
— Недобре кажуть, Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе приберегли й не дали лихові тебе посісти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм у позику? Ось на, подивись! — і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, щд сховав учора.
— Коли їм не згодне брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує? — байдуже спитала Марина.
— Голод, Марино, голод! — глухо бубонить дід Улас.
— А мене хто чим годував, як я з голоду пухла? їм тепер вадить трохи присмажена пашня, а того, небійсь, не хотять знати, що якби не я, то й такої б не було. Годі про дурне, діду, базікати, даремно часу гаяти! — одказала, повертаючись, Марина.
— Дурне, кажеш? — спитався дід. — А щоб же ти була давно здуріла, клята! — гупнувши в землю гирлигою, скрикнув дід.
Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.
— Чи в тебе, діду, усі дома? — покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його. — Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь, бо, тільки пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..
Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі, та від немочі тільки в землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, й повернув з двору.
Він пішов знов до зборні та як ліг відпочивати, то вже більше й не підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.
— Марино, Марино, — гукав він, витріщившись у сволок очима, — кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?... Правда, що й то лихо було — тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те, давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні, сторони, не примушувало забувати своїх, навчило дер? жатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо! — метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.
На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій огород і дві сотні грошей, аби тільки вона приберегла його на старість та поховала.
— А тепер же як бути? — спитався хтось, як паламар ЇТ скінчив читати бомагу, Уперед виступив сам староста.
— Дай сюди бомагу! — сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.
— Отак бути! — сказав староста. — Діда Уласа як слід поховаємо, а що від його грошей зостанеться — на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а огород в обчеське піде.
1897

читати