Завантажити

ганчір'я, що почепили на мене, щоб я другим очі скрашала? І ніхто тебе не спитає: чи до душі воно тобі, чи по серцю? Носи та тіш другого.
— Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобі шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловіка, дітей?
— Ні, не того! Не того! —замахала руками Христя. — А того, що немає мені притулку на всьому світі.
— Та ти ж живеш — і дай, боже, всякому так жити — і не холодна, і не голодна, і зобута, і зодіта, — умішалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотіла слухати і далі гукала:
— Немає нічого рідного, до чого б я прихилилась, що б мене привітало, гріло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє і ніхто його не одніме від мене. Все чуже, і я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в йому ніч темну... Яке діло їй, що та невеличка пташка буде гибіти під листям на дощі. Аби їй було тепло і покійно... Хіба ж це життя, Одарко? Хіба такого життя мені бажалося?
Одарка задумалася. На її білому та повному личку лягла глибока думка, тонкі та рівні брови її зсунулися докупи.
— І як подумаю про те, Одарко, — знову почала Христя, — як подумаю, то не знаю, де б і ділася. Куди мені втекти? Де сховатися?
— Нікуди не втечеш ти сама від себе, нігде не сховаєшся, — похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
Христю наче холодом пройняли ті слова.
— Що ж мені робити, Одарко? Як бути? — боязко замовила вона. — І чого мені досі се ніколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено мені? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова- жінка. Страшна така. З першого разу вона мені відьмою здалася. І сни на мене такі посилала... страшні сни! У Мар'янівці, як сміялися чогось, а вона і каже: “Не смійся, не смійся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде”. І з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу... Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподіяла мені се?
— Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такі очі, бувають і слова такі. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хіба не можна її відіслати?
— Як же її відіслати?
— Як? Сказала б своєму старому. Невже він тебе не послуха? Він же, кажуть, кохає тебе — душі не чує.
Христя задумалася. Пройшла скільки ступників мовчки. Це ззаду щось залопотіло.
— Мамо! Мамо! — почувся крик дітський. Одарка і Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очі грають.
— Ось і Миколка, — обізвалася Одарка. — Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
Миколка, веселий, підскочив до Христі і протяг руку. Та взяла його за голову і поцілувала у лоб.
— А який він великий виріс! І не пізнати.
— А я вас зразу пізнав! — одказав Миколка.
— О-о! Хіба я все однакова? І не постаріла?
— Ні, не постаріли. А ще мов стали кращі — молодші.
Одарка дзвінко зареготалася:
— О-о, ти в мене розумний! Тільки без шапки бігаєш по сонцю.
— А учитель казав, що по сонцю бігати здорово. Що панські діти бояться сонця, то такі вони і блідні, замлілі. Одарка ще дужче засміялася.
— А що там Килина робе? — спитала.
— Килина уже поздіймала казанки. Жде вас, щоб скликати обідать.
— Так ходімо, ходімо скоріше, — приспічила Одарка, повертаючи назад. Христя собі потяглася за нею.
— Мамо! і тьотя Христя будуть з нами обідати? — спитався Миколка.
— Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообідав косарської каші.
Христя ішла ззаду й мовчала.
— Ви, мамо, попросіть її обідати. Хай вона з нами буде обідати. Та й за ліс попросите... Зря ви що батько казали? — підстрибуючи, плеще Миколка.
— Цисс! — засичала Одарка, і густа краска вкрила її біле лице. Христя глянула на сина, глянула на матір і почула — щось гірке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привітність Одарки, та її ввічливість та шаноба мали за собою якусь скритну надію, котру вона досі не показувала і котру так несподівано розмолов балакучий Миколка.
Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обідати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
— А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пізнав її, я її зовсім не пізнав, — плескав Миколка матері, стрибаючи на одній нозі, коли вони вернулися під липу.
— Геть! Не в'язни, осоружний! — скрикнула мати і сердито подивилась на сина. — Хіба ніхто не знає, який ти брехун? І не пізнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобі діло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'яті або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. — Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.
— І трохи не солона! А куштувала, кажеш? — гримнула вона на Килину.
— Я ж мов до смаку солила, — несміло одказала та.
— До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солі! —

читати