Завантажити

буде, доню!
Непорочна згаснеш:
Об каміннє головою
Розіб'єшся й заснеш...
Падай!..” —
І ножака блиснув
Проти зір, і очі,
Від ножа лютіші, світять
В сутемряві ночі.
“Се я, доню, на безвір'ї
Про случай купила,
Коли б розум твій згубила
Демонова сила.
Чуло серце... Падай, доню!
Я тобі казала,
Щоб ти демонському кодлу
Віри не діймала;
Щоб ти злого католицтва,
Аріан проклятих,
Лютерського єретицтва 109
І кальвін завзятих 110
Не пускала в ті покої,
Де святії лики
Світом істини святої
Гонять морок дикий”.
І гадюками-очима
Доню скаменила:
Матерньої злоби сила —
Найлютіша сила.
Та не важиться рукою
Рідну кров пролити:
Об каміннє головою
Хоче доню вбити.
Та ножака, як зміюка,
Серця сам шукає
І концем холодним в груди
Мов жолом торкає.
“Падай! Не христись! Пречиста
Чула злющі речі:
Віра про ввесь світ єдина —
Видумки чернечі...”
Ще хвилинка, і страшенне б
Діло совершилось,
Та дівчат і баб на лемент
Із півсотні збіглось.
Ухопили, мов сковали
Костянії руки;
Тільки патли дибки стали,
Мов живі гадюки;
А Медузи 111 злющі очі
В підлоб'ї склепились,
В судоргах пекельних щоки
І вуста скривились.
Обомліла й заніміла,
Нерухома стала...
Як над мертвою, над нею
Сирота ридала.


ДУМА ТРЕТЯ

Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі...
Співають щось дивне в садах солов'ї,
Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі
І сльози сирітські, Марусю, твої.
Говорять сирітські про жизнь безконечну:
Не вбити живущу ані задушить
Вселенського твору частину предвічну,
Що сяє й палає, горить і кипить.
Говорять про образ царя і пророка,
Такого, як славні Давид 112, Соломон,
Що в темнім лукавстві сліпого Востока
Зробили світилом сердечним Сіон.
“Ґирлиґою пас ти з нагаями вівці,
Пасеш нині берлом народи й царі:
Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,
Се все в тебе слуги, піддані твої.
В темноті лукаві, в сліпоті криваві,
Гризуться завзято, мов пси за маслак
Од них народився, в їх віру хрестився
Народів бич лютий, сіпака козак”...
 
І порвались думи-суми
Про свій край коханий,
Де козак людей юртує,
Темний, хижий, п'яний.
Інші думи, інші співи
В серці заспівали, —
Ті, що серце їй щасливе
Потай чарували.
Як вона в царській світлиці,
Названій всесвітній,
Слухала, як слід цариці,
Гімни ті завітні, —
Що з Давида славних часів,
З часів Соломона
Пронеслись по всій вселенній
З віщого Сіона...
І се в середеньку озвалось,
Мов струна тихенька,
Що гарніш усіх співала
Бранка молоденька:

“Чую-чую любий голос:
Ой се ж в і н біжить по горах,
В і н се скаче по узгір'ях!
Милий мій — мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі 113...”
Справді ж бо хтось під балконом,
Під величним тим амбоном,
Тупотів, мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі.
Се був в і н, що в серці в нього
Те ж саме тогді співалось,
І подав їй голос словом,
Що колись їй сподобалось,
І в тім слові, в любій мові
Невимовне виявлялось:
“Що се, що серед пустині
Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вінуло,
Пахощами розлилося?”

Пісень до неї пісня обізвалась 114
З холодного каміння, де б валялась
Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,
Коли б своїм царським чолом, вінчанням
Наукою, не дбав він повсякденно
Про неї... Знав-бо добре, як злиденно
В землі кривавій Бога розуміють,
Як люде там косніють, туманіють...

І

І носив у серці мовчки
День у день тривогу
Та молився духом бодрим
Просвіщення Богу,
Щоб хранив йому велику
Душу на підмогу.

II
 
Ендеру-ага, придворний
Комендант, зробився
За дбайливість трьохбунчужним,
Високо підбився
Вгору місяцем, мов сонце
Золотом облився.

III

Як почув від нього в тайні
Що Хасеки жива,
Наробив Осман риданнєм
У сералі дива,
І була тогді година
Про всіх слуг щаслива.

 
IV

Як летить до струм'я олень,
Як сугак на волю,
Полетів Осман, мов крильми,
Із своїх покоїв
І припав аж до каміння
Білою чалмою.
 
Ніколи ще чалма каліфа не схилялась *
У ноги женщині, ніколи голова
Царя, що всій землі закон його слова,
І перед звіздами небес не принижалась.
Так, він тебе в свідителі зове,
О світе любої звізди Альдебарана 115 !
Що тільки милою і дише, і живе
Після святих словес небесного Корана.
І радощі, й печаль з одної чаші п'є:
Сміється серцем він, очима сльози ллє.
 
І мов ангельськая сила
Понад ним сяйнула,
І чутку природу дивно,
Як струну здвигнула.
Гляне — чиста райська пери
Перед ним сіяє,
Мов од лютої химери
З неба охраняє.
Простягла з небес на землю
Чисті руки-крила
І мовчала: бо за неї
Постать говорила.
Німували. Око в око
Зорями дивилось;
Тихо, тихо і високо
В грудях серце билось.
І рече Маруся: “Царю!
Я одна під небом
Між двома противностями —
Раєм і еребом.
Ти мій рай, едем пресвітлий,
Праведная сило!
Сяєво твоє спасенне

читати