Завантажити

Напіводягнені діти, а з ними й няньки грали в піжмурки, себто ховалися, а сліпий Коля їх шукав.

Коли ввійшла до хати Марія Федорівна, няньки остовпіли, а маленька Ліза вхопила сліпого брата за руку й шепнула йому: "Мама". Коля затремтів і почав ховатися за сестру, а сестра й собі за брата.

Марія Федорівна нашвидку оглянула кімнату й ледве помітно всміхнулася, потім, звернувшись до дітей, промовила:

— Не бійтесь мене, мої малесенькі, я вам гостинця принесла. — І вона вийняла з ридикюлю й дала їм по цукерку. Даючи Колі цукерок, вона хотіла була заплакати, але всміхнулася і сказала:

— Бідне створіння! Що ви гадаєте з ним робити? — спитала вона чоловіка.

— Нічого, — відповів той байдуже.

Після того вона звернулася до няньок і сказала:

— А ви, дурні! Тілько й знаєте, що потурати дітям, — геть звідси: а ви, мої любі, зоставайтеся тут замість них, — додала вона, звертаючись до новобранок.

— Слухаємо, пані, — відповіли ті й почали скидати свої свитки.

— Мені вже пора — гадаю, що мій ґенерал вже прокинувся, Прощавайте, мої малесенькі, — сказала Марія Федорівна, звертаючись до дітей. — Ходімо, — наказала вона попереднім нянькам і, затуливши носа, вийшла з дитячого покою.

Ротмістр мовчки пішов був слідом за нею, але в великій кімнаті, повній щенят усяких мастей та пород, опинився в задумі і враз, наче осяяний думкою з неба, ляснув себе долонею по вузенькому чолі й вигукнув:

— Ні, друже мій, цього не буде! Я до твоїх справ не втручаюся, то не втручайся й ти до моїх, — і з тими словами вийшов з кімнати, не звертаючи ніякісінької уваги на скавучання щенят.

Мало не до самого обіду ходив він по кабінеті, з руками за спиною, або, спиняючись перед ціллю, складав руки на грудях ? la Наполеон і навіть приймав Наполєонову позу. У цій позі він був невимовно смішний. Центр цілі, здавалося, притягував усю його увагу, — так пильно втуплював він в неї свої сіренькі без усякого виразу очі.

Кілька разів брався він за пістоль, відходив од цілі до стільця, ставав у позицію, націлювався — і опускав пістоль без стрілу.

— Ні, не можу! — Промовивши це як найрозпачливішим голосом, довго тер він долонею лоба, потім клав руки до кишень і починав ходити взад і вперед.

Нарешті звелів, щоб йому дали поголитися, потім умився трояндовою водою, одягнувся, спинився перед дзеркалом, прибрав поважну позу та грізне обличчя, кілька хвилин дивився на себе, далі взяв капелюх і пішов до жінки поговорити з нею про те, що він уважав за родинне непорозуміння (під цим словом він розумів бридких няньок).

Марія Федорівна передбачала ці критичні відвідини й підготувалась до них. Вона вдягла темносиню оксамитову сукню, що в ній ротмістр так любив її бачити, і, взявши дитинку на руки, зустріла його в вітальні.

Грізний Юпітер щез, і перед нею стояв звичайнісінький ротмістр та солодко всміхався.

— Скажи, серденько, "bonjour, papa", — казала вона, цілуючи дитину й підносячи її чоловікові, — тепер і ти, друже мій, можеш його поцілувати. — А чи знаєш, друже мій, який сон я сьогодні бачила? Начебто твій Коля та наш Іполіт вже дорослі й обидва гусари, та які молодці. Просто любо — особливо Іполіт, — як дві краплі води, до тебе подібний. А й справді, — додала вона, лукаво всміхаючись, — коли придивитися до нього як слід, він таки справді буде до тебе подібний, моє серце! — і вона з захватом поцілувала дитину.

Після того все, що тліло в маленькому ротмістровому серці, цілком згасло; навіть няньки уявлялись йому кращими, ніж справді були.

— Маю надію, що ти сьогодні в мене обідаєш? — сказала Марія Федорівна, виходячи з дитиною до дитячого покою.

— З насолодою, мій друже, — промовив ротмістр, але його "друг" уже був у третій хаті й нічого не чув.

Ротмістр був цілком щасливий і, розкинувшись в широкому мякому кріслі зовсім по-великопанському безтурботно висвистував пісню з "Фрейшюца":

Ахъ, чтобъ было безъ вина...

і вибивав об коліно такт лайковою ясножовтою рукавичкою.

Марія Федорівна вийшла до обіду вже в іншій сукні, менш пишній за першу. Це переодягання до решти полонило бідного ротмістра, бо було зовсім у тоні вищого товариства, що його не останнім членом (Аллах відає, чому) вважав себе ротмістр.

Після обіду вони розпрощалися так, як прощаються найніжніші новоженці у перший день після шлюбу; наприкінці навіть поцілувалися, а про таку подію бідолашний ротмістр і не памятав, чи була вона коли.

Повернувшись до себе, він, не роздягаючися, поперецілував з захвату всіх щенят, а про дітей навіть і не подумав. Роздягнувшись, він пірнув у мякі перини і, трохи полежавши, тяжко зідхнув; а чого він тяжко зідхнув, — Бог відає.

Вколисавши так на перший раз свого дурня-чоловіка, Марія Федорівна й надалі держалася тої самої тактики, аж поки він цілком не звик до бридких няньок. Тоді вона повела з ним зовсім іншу політику, посилаючи його з візитами до сусідів, щоб не здичавів і з добрими людьми не роззнайомився.

— І я поїхала б з тобою, — додавала вона — але ж сам бачиш, в мене дитина на руках, не можна

читати