Завантажити

жінок. Їм треба оповістити безпощадну війну це єдиний рятунок.
А потім тут же згадує іпро якогось «чорно-срібного лицаря» й говорить такі речі, від яких починають горіти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бідного доктора Рудольфа. Еліза ніколи не бачила Макса? І слава богові, а то б вона оце не сиділа так спокійно. Ах, що там говорити: всі ці коронки, гроші, графство, влада, слава, все це — дурниці. Нема нічого кращого, вищого й святішого в житті, як кохання. Правда?
— Не знаю, Трудо. Може.
— Як не знаєте?! Невже ви нікого досі не любили?!
Еліза з посмішкою крутить головою. Труда відкидається назад, щоб краще бачити це чудо.
— І ніколи-ніколи ні один мужчина не торкався до вас?! І ви не знаєте, що таке поцілунок?!
Принцеса Еліза з усміхом так само крутить головою.
— Ах, бідненька ж ви моя!
Принцеса Еліза раптом сміється, хапає недопитий келих і високо підіймає.
— За кохання, Трудо!
Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.
— Елізо! Ви — справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елізо! Слухайте: вчиніть іще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бісу на сьогодні ваші королівські чесноти й поможіть мені: поможіть утекти на побачення до мого чорно-срібного лицаря. Ану! Скажіть, щоб вам подали авто, і підвезіть мене. Добре? Ви ж не повинні знати, що мене арештовано.
Еліза щось думає. Раптом рішуче киває головою й згоджується. Труда в захваті кидається одягати свої білі черевички, ловлячи їх смуглявими руками, а Еліза йде до себе.
Зловивши черевички, Труда біжить до столика, хапає папір і розгонисте пише.
«Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотів продати мене на все життя, як Фріду, і називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигідніших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нісенітницю, як назва. Прощай, мамо, я більше не вернусь у тюрму, яку батько зве «родиною». Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка».
Сперши папірець на порожню пляшку з-під вина, Труда починає телефонувати.
— Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере. мені категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному місці. Бувайте, спішу.
Покоївка біля воріт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елізою й графівною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспішає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екіпаж, в якому нічого особливого немає, крім двох жіночих постатей. І до того це видовище його вра жає, що він забуває продавати газету й спішить назустріч покоївці з собачкою.
— Невже вона?!
— Вона.
— Напевно?!
— Абсолютно.
Газетник люто засуває в торбу число газети.
— Значить, і пронюхали! Знімайте всіх. Швидко!
Газетник і покоївка розходяться, а звичайнісіньке авто з двома звичайними жіночими постатями летить вулицями Берліна до призначеного місця. Через двадцять хвилин недалеко від призначеного місця авто зупиняється, постать у білому виходить і йде пішки, а авто з чорною постаттю несеться далі.
Воно завертає то вліво, то вправо, вилітає на нову алею й тече по новому передмісті.
В небі вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густій синяві. Місто й небо засвітили свої ліхтарі.
Авто підкочує до темно сірого великого будинку нудно урядового типу. Принцеса Еліза помалу поважно сходить із екіпажа і, рівно, велично тримаючи голову, прямує до ґанку.
Портьє спочатку пробує сперечались—такої пізньої години ніяких одвідин у лікарні не дозволяється, але, прочитавши мовчки простягнуту йому візитову картку, низько схиляється й біжить у дсжурний кабінет. Звідти через хвилину вибігає кругленький чорненький, як кузочка, добродій, підкочується до принцеси і, силкуючись зігнути своє туге кругле тіло, віддає себе до розпорядку її світлості. Чим він може служити високій гості?
Високій гості треба побачитися з одним хорим, сьогодні привезеним до лікарні, доктором Штором. Вона розуміє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.
Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Річ у тому, що, крім усього, з цим хорим трудно бачитись: він у такому стані, що... що навряд чи може говорити.
— А що з ним, пане докторе?
З ним такий гострий припадок хороби, що були змушені одягти на нього сорочку й прив'язати до ліжка. Так, так, це сумно, але це звичайна річ у таких хорих. Правда, такого способу вживається рідко, але в даному разі конечність виникла з того, що хорий — людина надзвичайної, неймовірної фізичної сили. А крім того, він хотів утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до підлоги стілець, підставив під вікно й почав руками виламувати грати. Нехай її світлість уявлять собі з цього, що то за сила в цієї людини! І вже вивернув одну гратину з стіни, а другу погнув, як воскову свічку. Але, коли сторожа схотіла його зсадити з вікна й покласти на ліжко, на нього напала така лють, що

читати