Завантажити

павутинні бабиного літа, а по шляхах — вози та вози!.. На возах — снопи пшениці та жита... Ось і батько мій їде на возі, поганяє коней... Батьку, ви бачите себе на возі?
— А чом не бачу,— скрипить зубами Павло Музика.
— Снопи везете в село. Жито в снопах.
— Жито везу в снопах.
— Так славно, так славно!
Галя затихає, поринаючи в забуття, й мати хрестить дочку: хай спить, благословенна господом богом. Але наче від чарів того хресного знамення Галя вмить виринає з хвиль забуття.
— А як славно в нашому селі на Червоному току! Скільки хліба понавозили з колгоспного поля! Я ще ніколи не бачила такого току, стільки хліба на току, стільки людей. Геть-чисто всеньке село зібралося, молотить і віє, молотить і віє. А червоні знамена горять, а транспаранти палають, і все так гарно понаписувано на транспарантах... Ось і мати стоїть біля віялки, пшеницю віє. Батьку, ви бачите її біля віялки?
— Бачу... Я снопи на возі привіз, мати пшеницю віє.
— Славно як!
Галя знову поринає в забуття, мати хилиться тужливо над дочкою, вглядаючись у риси рідного обличчя—такого дорогого й такого стражденного, подумки молиться над нею,— і наче від тієї німої молитви дочка отямлюється.
— А яка славна червона валка! Коні в червоних стрічках та в квітках, червоний кумач над валкою, мішки на возах, я ще ніколи не бачила такої червоної валки, стільки хліба... Мамо!
Стільки щирої давньої радості в доччиному голосі, що Марія здригається.
— Чую, чую...
— Подивися, а хто то на третьому возі з кінця? Бачиш?
— Бачу... А хто?
— Наш батько на возі!
— Справді, наш батько в червоній валці.
— У вишитій сорочці!
— Ми з тобою вдвох вишивали йому сорочку.
— Червона валка — яке свято... ще ніколи не було такого свята в нашому селі... І діти співають пісні, і я співаю. Ой, якої ж це я співаю... Це ж ми стільки хліба здали державі, здали весь хліб...
Із-за гір та з-за високих
сизокрил орел летить...
І вже дрімає Галя, а руки її на грудях здригаються, наче то сизокрил орел крильми ворушить — летить із-за гір та з-за високих... Стихає, і руки стихають... І раптом чітко, вимогливим голосом, а в голосі — причаєний страх:
— Батьку! Ви спите?
— Не сплю.
— Не спіть, батьку... Ви знаєте, що завтра нас чекає?
— А що нас чекає завтра? — питаються батько й мати.
— Ви клумачок зерна в погрібнику сховали?
— Та сховав.
— То переховайте. Переховайте, бо завтра прийде отой Василь Гнойовий — і знайде отой клумачок у погрібнику. Ще не пізно перенести в потайніше місце. Бо що ми їстимемо, як заберуть?
— Уже ж забрали, Галю,— тужить мати над дочкою.
— Забрали? Коли забрали? — сахається в ліжку.
— Вже приходили й забрали... Отой Василь Гнойовий.
— Коли ж вони вспіли?
— Та ще торік... після червоної валки. Усе в людей вигрібали — і в нас знайшли клумачок... Це ж ти згадуєш за торік. Торік усе було.
— Ой-й-й! — шелестить розпач.
“Господи єдиний і всемилостивий! Хіба ти так далеко на небі, що не можеш змилостивитися над нашою дочкою? Зглянься й помилуй, верни їй тяму, верни їй здоров'я, вона ж така молоденька, а покарай винних. Може, й ти винних не бачиш, бо так високо сидиш на небі?”
З могильних сутінків глухої хати — знову живий голос:
— Батьку, ви спите?
— У сирій землі висплюся...
— Батьку й мамо, либонь, я провидиця і пророчиця, бо таке мені все наперед відкривається, що говорити боюся...
— Що ж тобі відкривається?
— Отам на лавці коло вікна лежить наш дідуньо, кожухом накрився. Бачите чи не бачите, як скульчився від холоду? То хутенько зніміть з нього кожух і сховайте, бо пропаде.
— Кожух пропаде?
— Завтра прийде Василь Гнойовий, здере з дідуня кожух — і віддасть Гаркуші. Аби Гаркуша в дідуньовому кожусі возив буряки з поля на цукроварню. А наш дідуньо загибіє без кожуха на морозі.
— Ой, доню!.. Вже приходив до нас Василь Гнойовий. І кожуха зняв з дідуня, і Гаркуші віддав. Немає вже нашого дідуня, задубів на морозі, царство йому небесне. Ще торік переставився.
— Дз-з-з! — тіпає Галею сліпий розпач.
А Павло Музика сповзає з подушки на сокиру, торкається губами леза — й припадає губами, наче цілує — і націлуватися не може...
Мене тоді ще на світі не було, та бачу, бачу Василя Гнойового.
Ходить, присідаючи, підламуючись у колінах, раз у раз наче провалюється вниз. Провалюється живіт, провалюється голова в плечі. Очі провалюються на кінському його лиці. І — з завжди розтуленого рота, з-за нерівного частоколу зубів язик вискакує. Кінчик язика вискакує — й ховається, вискакує — й ховається. Тоненький кінчик язика, схожий на жало змії.
Скаче й скаче жало змії, наче прагне вкусити, прагне поживи.
На нього й собаки не гавкають. І раніше не гавкали, хоч водилося багато, й тепер не гавкають, хоч

читати