Завантажити

помічати. Оно, тамки є щось, яке згодиться задля прикладу до моїх слів, саме якраз до останнього слова. Ви, мої дорогенькі, не відходячи з цього місця, погляньте лише туди, де великим колом виблискують заклично симпатичні грибочки своїми брунатними капелюшками, придивіться лишень до них – вони наче хилитаються між травинками, наче заклично витанцьовують якогось ритульного танку, аби й ви приєдналися до них, то не ходіть туди, краще тих файних грибів не лапати. Їх люде називають відмацькими кільцями. Гадаю, що на те є вагомі підстави...
Господар “Райського затишку” продовжував у щирому захваті виконувати обов’язки ґіда, послуги якого вже були раніше щедро проплачені паном Максом, але Брунові ті балачки швидко надокучили і він почав сприймати без серйозної уваги порожні теревені пана Ореста. Він розповідав із непідробним захватом про всюди присутню і зовсім не міфічну нечисту силу і переповідав давні перекази пригод багато реальніших добрих і злих місцевих лісових розбійників, про інші різноманітні тутешні цікавинки, начебто забувся, що запросив своїх гостей на тихе полювання за грибами, а сам завівся натомість розповісти про геть усі, навіть дістані ним з офіційного забуття, історичні події прадавні та новіші – про колишні довготривалі партизанські військові сутички зі спеціальними загонами імперських вояків. Задля того, аби гості не нудьгували, згадував побіжно і крутіші місцеві леґенди, повір’я та байки про різні жахи...
А за деякий час Бруно і зовсім перестав прислухатися, пролітали тихенько Орестові розповіді повз Брунові вуха, бо ж було йому на цей час гарно, світло, затишно від почуття абсолютної свободи, від того, що за багато сотень кілометрів звідси залишилися його власні давні і майбутні пригоди, серед яких було вдосталь місця і реальнішим жахам, ніж в Орестових оповідках про всіляку місцеву чортівню. Бруно йшов позад Ореста з Мартою сам один, поступово відстаючи, йому було видко, що Марта насправді боялася заблукати в лісі, тулилася до пана Ореста, хапаючи його за рукави. Воднораз, аби не здатися господареві нечемною представницею городян, вона, на відміну від Бруно, дослуховувалась з увагою до кожного слова зі щедрої балаканини пана Ореста...
Бруно йшов позад них поволі, крок за кроком відстаючи, вже й зовсім перестав чути скоромовку пана Ореста, натомість заглибився подумки до своїх власних спогадів, час від часу поглядаючи мимохіть на різні боки, згадував чомусь серед цього безлюдного лісу майже зовсім далекі свої роки, може через те, що з цієї висоти мало б бути видко досить далеченько, і не тільки міг би привидітися йому той зовсім недавній час, коли Бруно ще звався Малим, а багато літ до того, коли звався він різно інакше, чи навіть перебував іще у призабутому юному віці, коли всі до нього зверталися так, як колись нарекли його тато з мамою. Через те Бруно інколи згадував із вдячністю своїх батьків, хоча і не міг ніколи пригадати їхні обличчя...
А ким тільки не доводилося перебути Брунові на свої роки, не такі вони й великі, як за віком, проте вони були достатньо ущільнені днями специфічної служби, які тяглися роками суцільною чередою майже без суттєвих перерв на відпочинок. Перепочинки були изовсім короткими, а власні витрати з набутого ще меншими, то він одразу надсилав зайві, за його солдатською міркою, грошенята анонімними грошовими переказами до різних сирітських закладів, а не тільки до того, що героїчно боровся і вчора, і сьогодні зі своїми щоденними злиднями в степовій глибинці, де колись проминуло його не зовсім щасливе дитинство. Надсилав гроші Бруно з різних міст та до різних закладів не від великих своїх щедрот, чи навпаки – від неґативних спогадів саме про свій рідний дитячий притулок, а просто з набутої роками обережности, бо неодноразові, навіть анонімні, будь-які грошові надходження саме до ‘дного місця могли привернути з боку фіскальних установ непотрібну зовсім увагу до невідомого мецената, бо таких нині було не так вже й багато, навіть серед зовсім небідних людей. Доброчинність завше викликає обґрунтовану підозру до щирости намірів будь-яких філантропів, бо обивательська більшвсть вважає, що люди офірують завжди не від щедрот душі, а задля замолювання тяжких злочинів, ще й домішується до вродженої скнарости і зазвичайні заздрощі – диви, скільки має, холера ясна, аж розкидається телепень з обох рук, певно, аби не луснути, не репнути, не вдавитися багатством. Ату його!..
З тихих гіркуватих спогадів нагло вискочило “ату його!” і настільки воно реально прозвучало, що здалося Брунові, наче хтось невідомий гарикнув йому під самісіньке вухо. Через те Бруно зупинився, притримав дихання, злегка напружився і раптом відчув неприємний холодок на пучках пальців лівої долоні, отак завше з’являлося у нього звідкись тривожне передчуття злої несподіванки-халепи. “З якої такої нагоди?” – занепокоївся було Бруно, але збентеження тривало недовго, бо він зразу зробив найвірогідніше для себе припущення, що він боковим зором машинально зреаґував на Орестове

читати