«Пізнання непізнаних світів» – так означує свої дослідження західноукраїнського літературного процесу ХХ століття Лариса Табачин. Не випадково в полі зору науковиці творчість Василя Стефаника, Леся Мартовича, Катрі Гриневичевої, Дарії Віконської, Софії Парфанович та інших новелісток міжвоєнного періоду, а також сучасних письменників, критиків, «подвижників своєї справи». Як зізнається авторка, кожну з цих мистецьких постатей обирала за покликом душі, але, окрім цього, їх об’єднує «цілісність національного світовідчуття, унікальність естетичного й світоглядного досвіду, глибока індивідуальність, оригінальність тематики й майстерність стилю», «особлива місійність їхньої прози», яка є «свідченням нашої нездоланної національної сили» (С. 6).

Лариса Табачин зуміла показати художню самобутність письма, декодувати ідейно-естетичні коди й пізнати індивідуальне світосприйняття обраних митців. Її цікавить поетика текстів, проблематика й жанрово-стильові особливості, система образів і засоби характеротворення, психологізм й інтертекстуальність, трагізм і  комізм. Компаративний підхід дає можливість виходити за межі мікроаналізу тексту, бачити його в контекстах і порівнянні, визначати його нішу в літературній традиції.

Перший розділ видання відкриває читачам нові грані творчості знаних письменників. Риси трагедійного світосприйняття, оприявленого в реальних трагічних історіях, «образах дітей без дитинства», мові творів, художніх деталях-символах, дослідниця простежує в антивоєнній прозі Василя Стефаника й Катрі Гриневичевої. Порівнює аспекти характеротворення й нарації в психологічних новелах письменника і Ярослави Лагодинської.

 Її вабить візія жіночого світу в оповіданнях Ярослави Лагодинської (псевдонім Леся Верховинка). Аналізуючи стиль письма цієї письменниці, наводить паралелі з творчістю Леся Мартовича, стверджуючи майстерність обох в актуалізації оповідного комізму, відтворенні «в дусі народного гумору побутових сцен з народного життя», розумінні цінності рідного слова.  А далі – зосереджує увагу на образах дітей і показі дитячого світу в західноукраїнській прозі початку XX століття. Констатує психологічну манеру портретування й показ драматизму внутрішнього світу «недолюбленої дитини» Лесем Мартовичем, сформованість національної свідомості малих героїв Ярослави Лагодинської, трагізм дитячого буття, художньо трансльований оповіданнями Наталени Королевої і Софії Парфанович. 

З особливою скрупульозністю Лариса Табачин аналізує художнє бачення гуцульського світу в прозі Станіслава Вінценза та Ярослави Лагодинської. Вона переконана, що «філософським підґрунтям творчості митців є пантеїстичне мислення гуцула-язичника, самобутність якого визначається символізацією гір, культом вогню й шанобливим трепетом перед стихією гірських потоків» (С. 67), а основним принципом світовідчуття – «любов до людини», буття якої пов’язане з «життєдайними силами природи». Навряд чи можна краще означити концептуальні засади художнього дискурсу згаданих авторів.  

Кожна нова стаття розділу ніби поглиблює попередню, висвітлює нові аспекти творчості згаданих письменників, увиразнює літературні портрети. Цінності такій праці додає й широка теоретико-методологічна база дослідження, якою дуже добре оперує Лариса Табачин. 

А в другому розділі авторка осмислює домінантні концепції й показує унікальність жіночої прози міжвоєнного десятиліття як феномена і художньо-естетичного явища. В об’єктиві її літературознавчих студії – новелістика Климентини Попович, Катрі Гриневичевої, Марії Крушельницької, Наталени Королевої, Марії Козоріс, Дарії Віконської, Софії Парфанович, Харити Кононенко, Ярослави Лагодинської, Мілі Дороцької, Олени Вергановської. Імпонує майстерність науковиці ґрунтовно інтерпретувати тексти чи то крізь призму живописно-музичної стихії і «ліричного експерименту», чи з урахуванням особливостей сюжетного розвитку і жанрово-композиційної природи творів, чи в контексті літературно-критичної рецепції доби.

Варто зауважити, що саме завдяки Ларисі Табачин, яка уклала антологію західноукраїнської малої прози 20-30-х років ХХ століття «Сокровенне», твори згаданих письменниць стали доступні широкому колу читачів.

Не менш цікавим є третій розділ видання – «Самодостатність творчої ходи сучасників в критичних етюдах, студіях, літературних есеях, інтерв’ю, передмовах». Лариса Табачин високо оцінює документальну книгу «Україно, визнай (Одиссея Бірчі)» Анни Карванської-Байляк, презентовану як поіменну історію УПА, свідчення власного досвіду партизанської боротьби, «громадянського стоїцизму та подвижництва» задля національної ідеї. Позитивно відгукується про монографію Євгена Нахліка («Орест Авдикович – письменник, літературознавець, педагог»), а наукове видання «Грані художнього буття» Марти Хороб  називає «цікавою мандрівкою в українське національне письменство, високою метою якої є інтелігентне служіння Слову, подвижницьке відродження втрачених в часі мистецьких постатей, поглиблене пізнання національних письменників у міжлітературних і міжкультурних контекстах крізь призму типологічних підходів, істин життя, зрештою, інспірована часом потреба самоідентифікації» (С. 166).

Залюбленість у літературу, повагу до Слова і його творців, щирість емоцій засвідчують рецензії й відгуки Лариси Табачин на книги  авторів-сучасників: Тараса Табачина, Олександра Гордона, Олега Криштопи, Степана Процюка, Антона Морговського, передмова до книги Євгена Барана,  літературний есей, ювілейна присвята, спогади про маму й учителів-наставників. 

Це направду пізнання непізнаних світів, відкриття нових літературних імен, можливість з нових ракурсів побачити знайомі твори, прослідкувати логіку аналітичного, критичного й асоціативного мислення уважної читачки, професійної дослідниці-літературознавиці Лариси Табачин.