Жанр: детектив з елементами снів

Нова книга Сергія Пономаренка з його фірмової містично-детективної клубної серії дає зрозуміти: автор таки відчуває кон’юнктуру ринку. Зокрема в тому, що жінки читають охочіше за чоловіків. А раз так, то треба їм потрафити, продовживши в «Відьминому подарунку» серію пригод київської журналістки Іванни, які розпочалися два роки тому в романі «Відьмин пасьянс». Чесно кажучи, попередня історія таки виглядала оповіддю від імені жінки, яку веде все ж таки чоловік, тоді як пропонована вже не просто ведеться від жіночої особи, а ще й намагається виглядати жіночою, а точніше – дамською за певними стилістичними ознаками.

Подобатися жінкам – нормальне бажання кожного чоловіка. Проте спробу Сергія Пономаренка стати Янушем Л. Вишневським шанувальники (а не шанувальниці) гостросюжетної літератури можуть і повинні пробачити за сюжетне рішення. Бо не кожен сучасний український автор при цьому надасть банальній подорожі в часі, нехай і з метою провести детективне розслідування, зовсім несподіваного звучання. Власне, масова література і повинна бути такою, зразки якої пропонує Пономаренко: разом із сюжетом та розвагою на кілька вечорів дати певний набір пізнавальної, навіть я сказав би – просвітницької інформації. Про все на світі, від історії створення парку «Александрія» в Білій Церкві про зіткнення субкультур емо та готів.

Головне – основна, базова інформація, яка складає основу сюжету і із якої він витікає, знаходиться цілком у площині історії України та історії Києва. Ось на що сьогодні є спраглий голод попри титанічні зусилля товариша Табачника інтегрувати українську історію в «русскій мір», а історію древнього Києва – в довідку про звичаї такого собі губернського містечка N.

Отже, видихнувши пережите в Страхоліссі, довгонога журналістка Іванна через свій крутий як для довгоногих сексапилок норов опиняється без роботи. Відповідно, нема чим платити за наймане житло. Та раптом помирає така собі Лариса Сігізмундівна Петрякова, і заповідає Іванні свою квартиру на Подолі. Дуже скоро журналістка розуміє: стара була відьмою, та її спадкоємиці нічого не загрожує. Щедрий подарунок отриманий за те, що Іванна якимось чином врятувала відьмі життя. Незабаром журналістка починає втрачати відчуття реальності: встає уві  сні, відчиняє двері в сусідню кімнату та проходить крізь них у минуле.

Там, у Києві та Білій Церкві початку ХХ століття, відьма Лариса, на той час – юна дівчина, разом із приватним детективом Адамом розслідує справу про загадкові зникнення підлітків. Іванна стежить за кожним кроком відьми-сищиці, і в якійсь момент автор розказує вже не про Іваннині, а про Ларисині пригоди. І хоча в сучасному Києві теж зникають підлітки, причому журналістка підозрює – діє той самий маніяк, що й сто років тому (або його нащадок чи імітатор), оці екскурсив час і створюють двовимірний ефект. З одного боку, Пономаренко користується своїм улюбленим прийомом – паралельною оповіддю. З іншого, перехід із епохи в епоху стає відчутним, а самі епохи – тісніше пов’язаними між собою.

Через те елементи містики в романі не виглядають аж такими штучними та чужорідними: успадковані гріхи передаються поколіннями по естафеті, а минуле не має зворотної сили. Хочеш розібратися в собі сьогоднішньому – дізнайся, що було як не сто, то хоча б п’ятдесят років тому. І отримаєш підказку про способи подальшої дії, як Іванна отримує її від Лариси. Уві сні чи наяву – під фінал уже не має значення.  

Оцінка *****(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.    

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику