З відомим журналістом, письменником, лауреатом багатьох визначних літературних відзнак, з Тернопілля Ігорем Фариною знайомий вже давно. Правда, на жаль, поки що тільки віртуально. У його  доробку є роман, повісті, 

оповідання, книги віршів, рецензій, краєзнавчих есе та літературних пародій.  Свого часу мені якось випала нагода навіть написати рецензію на одну з книг автора – «Візії». Тепер тримаю у руках нову книгу Ігоря Андрійовича – «Ятаган», видану нещодавно у Львові. У ній зібрані поезії, написані протягом нинішнього, 2026-го, року. 

Перегорнувши сторінки «Ятагана», я одразу натрапив на шість цікавих розділів: «Любов», «Щастя», «Сонетохід», «Зіркоквітень», «Реалії», «Вибух» – і замислився. Чому саме «Ятаган»? Адже, наскільки мені відомо, це традиційна східна холодна зброя, такий собі різновид шаблі з характерним вигнутим клинком, атрибут яничарів, який найбільше асоціюється з Османською імперією.

Зупинився на вірші «Любов» – про жалібні пісні, де автор запитує:

…Хіба ця пісня болю

Поверне людству той розквітлий гай?

Та ліпше б кликав ріднокрай до волі.

Лишень вона всім подарує рай!

Навіщо врапт про сумноту співати

Й збирати туги чорні камінці,

Коли відомі люду постулати,

Який порвати прагне всі ланці?

Затим, заглибившись у читання,  ще більше засумнівався в доречності назви, усвідомивши, що поезії стосуються насамперед громадянської лірики, спогадів про колишніх однокласників і однокурсників Львівського держуніверситету, де навчався і сам автор. Усі вони позначені глибокими філософськими розмислами, пересипані влучними тропами, пейзажністю та самобутнім словотворенням. А у розділі «Зіркоквітень» відчуваються навіть спроби осмислити творчість улюбленого поета Богдана-Ігоря Антонича, який мав чималі неприємності на ідеологічному підгрунті у минулому столітті. Є тут і вірші про непросте, жахливе сьогодення, коли щодень гинуть найкращі серед нас. Тож спершу здалося чимось парадоксальним давати збірці таку назву.

Проте згодом усе стає на свої місця: ятаган постає і як символ воїнської відваги, рішучості й готовності захищати себе та своїх, протистояти ворогові й відстоювати власну свободу та гідність.

Та коли я дійшов до останнього розділу «Вибух» і прочитав однойменний вірш, моя думка дещо змінилася. Надія… Помітив, ще й таке: це ім’я червоною ниткою проходить крізь усі поезії книги. Уважно прочитав ще раз «Ятаган».

У храмі долі молюсь тому дневі,

Коли в свідомість увійшло ім’я.

Від щастя відмовлятися не смію!

Бо слухаю, що каже життєвир,

Де ятаган із іменем Надія

Забрав сп’янілу душу у ясир!

Не хочу протрезвіння полону,

Бо можу в ньому втратити себе.

Моя Надія – серця охорона,

Допоки мріє небо голубе.

Так, вірно. Надія – не тільки бажане ім’я, це символ віри в краще майбутнє, сподівання й світла. Але в цьому контексті ятаган набуває набагато глибшого, драматичного змісту, поєднуючи образи любові, втрати й неволі, втілюючи почуття, які водночас дарують крила і завдають болю. А «сп’яніла душа» – це образ людини, охопленої настільки сильними почуттями, що вона втрачає здатність реально оцінювати дійсність, стаючи водночас уразливою і залежною.

Дуже вмотивовано й сильно цей вірш перегукується з віршем «Монолог вовка» з розділу «Щастя»:

Коли свіча згасає серед будня

І розумієш, що вертань нема,

То згадуєш дороги многотрудні

Помежи днів хмарищами всіма.

Жорстокий біль всевладно й нахабно,

Але облесно заклика на шовк.

Й заманює до себе звабно-звабно.

А ходиш ти, немов самотній вовк.

Отже, «ятаган з іменем Надія» – це сильний метафоричний образ, у якому світле почуття ніби перетворюється на зброю, а те, що мало дарувати щастя, стає причиною глибоких душевних переживань. Саме завдяки цьому книга звучить напрочуд драматично, змушуючи кожного читача зупинитися і замислитися ще й над тонкою, ледь помітною межею між коханням, надією та неминучим стражданням.