Як минув час красівих дєвочєк-ведучих, типу Оксани Марченко, що «бойко» читають відшліфовані редакторами тексти, але не мають особистої потуги, - просто мають грошовитих «пап», типу Медведчука (правда, залишки отаких дєвочєк ще упхнули в #єдині_новини, через що їх часом неможливо дивитися).

Так само минув час перекрашених, типу Влащенок і Гончарових, що неприхованою стервозністю та кулуарними шляхами все ще тримаються за TV, але нічого посутнього в новій реальності сказати не в змозі.

На часі – нова українська ЩИРІСТЬ, яка не цурається теми війни, окупації, волонтерства, ЗСУ, добровольців, тероборони, і ОСОБИСТОСТІ.

Я про музикантів - Тараса Компаніченка, Андрія Хливнюка, Юркеша, Сергія Фоменка, Святослава Вакарчука, Івана Леньо, Тараса Тополю…

Про ведучих – фахових особистостей, які здатні мислити та аналізувати у прямому ефірі, а не по написаному: Мирославу Барчук, Дмитра Хоркіна, Галину Бабій, Любу Морозову, Ларису Губіну, Андрія Сайчука, Павла Рольника, Олексія Близнюка, Світлану Орловську, Миколу Княжицького, Віталія Портнікова, Віталія Ковача, Сергія Руденка, Ірину Ваннікову. І навіть Олену Курбанову (я стерв не шаную, але ця дівчина стрімко розвивається і зберігає щирість у кадрі).

Про письменників, які не склали руки. Хтось у теробороні – Борис Гуменюк, Сергій Пантюк, брати Капранови, Мальва Кржанівська. Хтось у ЗСУ (Артем Чех, Роман Семисал), хтось волонтерить (Сергій Жадан). Хтось в облозі чи під сиренами (Сергій П’ятаченко, Антон Санченко) виставляє акценти на хаотичному чи монополізованому інформаційному полі. Чи емоційно, але чесно (як Андрій Кокотюха), у тилу, реагує на вияви рашизму. Чи просто, ошелешений, замовк…, сподіваюся, не назавжди. А хтось працює в закордонному інфопросторі (Оксана Забужко, Ірина Цілик, Олександр Михед, Мар’яна Савка…)

Звісно, що це мої пріоритети, «моя бульбашка», хтось може цей перелік продовжити чи спростувати. Але я навела цей ілюстративний ряд у зв’язку з наступною тезою.

Антон Санченко днями заінтригував формулюванням, де позначив, як на мене, нинішнє протистояння псевдо і справжніх цінностей не лише в царині держав - РФ та Україна, а й у царині культури: «Якщо вже про стилі, то це війна бароко проти постмодерну».

Як на мене, Україна перебуває на гребні метамодернізму (пост-постмодернізму чи цифромодернізму), культурі, що в модерній формі (чого тільки варті уміння наших бійців щодо застосування новітніх технологій  у бою!), у жорсткій реальності піднімає й утверджує на новій романтичній хвилі 21-го століття справжні, насамперед національні, українські, а також загальнолюдські цінності: Добро, Тепло, Взаємодопомога, Єднання, Жертовність, Терпіння, Любов до ближнього… Цей етап української біографії овіяний і патосом трагедії / страждання, і стоїцизмом, і жертовністю, і героїзмом, але й гумором, іронією, сатирою. Без такого розлогого спектру емоцій вистояти складно.

Так, це боротьба справжнього із фальшивим, демократичного з тоталітарним, оригінальних, естетично цінних і етично значущих образів і цінностей з удаваними й облудними пріоритетами.

Отож, народжується нація, її дух, формується її екзистентність, народжується нова якість суспільства, і народжується новітнє українське мистецтво. Наше головне завдання тепер - не втратити, встояти, утримати цю висоту, розвивати й пишатися!

Пишатися і кіборгами з Маріуполя, і котиком / півником із Бородянки, і «Червоною калиною» з далекого, але дуже символічного 1914 року.

(До слова, дослідниця метамодернізму Тетяна Гребенюк твердить і про англійські джерела цього явища. Отож, і тут без Боріса Джонсона не обійшлося, а отже, ми у гарному товаристві).