Чому вже в зрілому віці я полюбив вересень? Не тому, що 1-го числа цього місяця нарешті не треба йти до школи, а тому що взагалі нікуди не треба іти. Оскільки вже в принципі не існує ніякого розподілу на сезони, години відвідин та інший карантин, але школа, ви праві, при цьому таки дається взнаки. Це маркер, триґер і ґрадація. Тому геть у своїх споминах, як той казав, від (чи до) Москви. 

Не знаю як і пояснити, чому я взявся за сей допис. Напевно, через гривні, яких завше бракує мені, – я ж хохол-ненажера, патріот український з минулого. Але ж осьде впало в очі, як Андрій Пишний і Дмитро Стус «висвітлюють» двохтисячну гривню з телеекранів перед посполитими. Прикро… Їй-бо, прикро. 

Барбара Редінґ. Безумці. Історія кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної. – Брустури: ТОВ «Дискурсус»: вид-во «Брустури», 2026. – 200 с.   Він і вона – це ти і я, звісно. Барбара Редінґ. «Безумці»   Нарешті це сталося: роман Барбари Редінґ «Безумці» другим виданням... 

Василині Куюмурджи, виконуючи, нарешті, обіцянку написати цей текст   Колись давно, ще у минулому столітті, в одній розважальній російській телепроґрамі розповідали про ведмедів у провінційному зоопарку. Власне, про одного нехорошого ведмедя, який відірвав дівчинці руку. Дівчинка після цього... 

Останнім часом, коли війна визначає не лише політичний порядок денний, але й значною мірою літературний, усе частіше можна почути нарікання на одноманітність сюжетів, повторюваність тем і майже обов’язкову присутність автофікшну. 

У цій книжці продовжується бій за українську літературу. Сюжети дописуються, питання роз’яснюються, таємниці розкриваються. Серед жанрів – детектив, біоґрафія, трилер. 

Олександр Хоменко. У домі сухого серця плюс Обличчям у профіль до завтра: Поезії. Повісті. Прикмети. – Тернопіль: Джура, 2025. – 148 с. Мчать гончаки землею зеленою, у якої немає дна. Олег Зав’язкін. «Племінна книга Преподобного Джона Рассела», 2025   

Останнім часом кілька поважних науковців публічно висловились щодо надміру публікацій в зайвих, з їх точки зору, українських наукових виданнях. 

Хто грає з Дюшаном в шахи, п’є каву з Муссоліні, передбачає війну і, наче Пітер Пен, вперто не хоче бронзовіти? Власне, як і в попередніх книжках-історіях – «Rепортаж», «Від Благбазу до Монмартру» і «Вважайте мене Студебекером»… 

Кажуть, це густа автобіоґрафічна проза, в якій автор фіґурує скоріше як свідок родинної і клянової історії, ніби підглядаючи за життям інших «крізь непротерту шибку».