Після розпаду СРСР доля української книжки опинилася в руках приватних видавців, більшість із яких дуже слабко уявляли, що це за справа — книговидання. Занепад українського книговидавництва можна, безперечно, ставити на карб певних економічних і навіть політичних чинників. До того ж, майже всі приватні видавництва в Україні — після економічної кризи опинилися за межею виживання або взагалі припинили своє існування. Для декотрих із них ще залишилися «люди, які мають потужний потяг до мистецтва», які пишуть будь-що і приходять до редакторів із власними грішми, та ще є літературні гранти різних посольств західних держав.

Тому з площини духовної цінності сучасна книжка в Україні перетворилася на об’єкт суто матеріальних вигід, спекуляцій, політики, інтриг і скандалів — пригадаймо кілька останніх гучних скандалів, пов’язаних із присудженням Шевченківських премій.

Підемо далі. На мою думку, у більшості приватних видавництв немає системи добору текстів, хорошого редагування, поліграфії, навіть смаку в оформленні обкладинки... Хоч є, звичайно, винятки. Майже щодня буваю в бібліотеці та чую, як читачі жаліються, що загалом книжки так званого «суч. укр. літ(у)» — нечитабельні. Вони важкі, безсюжетні, вульгарні. Немає хороших детективів, жіночого роману, фентезі. Щоправда, і тут є винятки, але — знову ж таки — ті винятки, вочевидь, просто блякнуть на пістрявому тлі несмаку й каламуті.

Про щось серйозне годі говорити: якщо воно з’являється, то за ціною, яка для пересічного українського читача надто висока, хоча для видавця — цілком виправдана. У СРСР (хоч я ніколи не був прихильником СРСР, але дуже добре пам’ятаю ті часи, коли в якій-небудь, навіть якнайвіддаленішій сільській крамничці завжди можна було купити хорошу українську книжку) те ж видавництво «Наукова думка» видавало 200 тис. накладом Ольгу Кобилянську. Зате сьогодні наклади сучасної української книжки — 500, 1000 чи 1500 примірників, у переважній більшості — коштом самого автора. Якщо — 2000, то це вже не що інше, як «бестселер». Якось не віриться, що телебачення та Інтернет так жахливо збили вартість на друковані видання й геть відвернули від них читача, адже Україна належить до країн, де все-таки читають, де ще живі ті люди, які всю зарплату віддавали за одну тільки книжку, куплену на «чорному» ринку з-під пахви. А в яких хороших перекладах українською, наприклад із німецької, перекладачів Євгена Поповича й Олекси Логвиненка були видані твори Мартіна Вальзера, Макса Фріша, Ремарка! Отже, можна перекладати українською — якісно, так, щоб аж дух перехоплювало.

А ще зауважте, часто перекладна книжка спочатку видається в Росії, а потім — в Україні. Невже без того «російського кастингу» їм ніколи не потрапити в Україну? Мені, наприклад, відомо, що ось у Польщі та Чехії є цікаві письменники, яких варто було б перекласти й видати в Україні, адже про ту ж чеську літературу в нас знають зазвичай тільки з того, що, знову ж таки, прибуло сюди з півночі, — і більше за все за Гашеком чи Кундерою. Але ж на цьому сучасна чеська література не закінчується...

Якби було державне видавництво, то воно мало б змогу владнати всі юридичні тонкощі і з авторського права, і з придбанням та перекладом цікавих творів, і з ознайомленням українського читача з новинками світової літератури, і з просуванням української літератури на Захід. Бо ж цим тепер переважно займаються приватні видавництва, які працюють за схемою: я тебе знаю, а тебе — ні, ти наш, а ти — чужий... На Захід за такою схемою потрапляє всяке. У книгарнях, наприклад Німеччини, можна натрапити на одного-двох авторів з України. Отже, там про сучасну українську літературу судитимуть за творами тих самих одного-двох авторів, до речі, зауважте, творами не завжди якісними.

Іноді можна почути, що українську літературу зараховують до, так би мовити, «малих» літератур. Тобто з цього буцімто й починаються всі її великі проблеми, що вона така маленька. Хоч я маю власну думку щодо цього: я розумію, що норвезьку літературу зараховують теж до «малих», так само як шведську, фінську, литовську разом зі словенською та македонською, АЛЕ. Жителів тих країн менше ніж вісім мільйонів — а то й ще менше. То як же одну з найбільших у Східній Європі країн називати «малою» в літературі, де є і свої традиції, і свої літературні школи, і напрямки? Можна називати — нерозпіареною (бо та література є), затиснутою в жорсткі лещата соціально-побутових проблем, пригнобленою духовно, зневіреною, розгубленою, розіпнутою на роздоріжжі різноманітних політично-економічних експериментів, та все ж не «малою».

Ми ж не кажемо, що польська література — «мала», хоча Польща набагато менша за Україну і завжди перебувала в якомусь рабстві — чи то литовському, чи то німецькому, чи російському.

А ще я думаю, тому що сам — із племені мрійників, які сподіваються на те, що українська література все-таки має велике майбутнє. Ще й від того більше: велика місія, що має об’єднати всю Європу задля набуття й досягнення європейських цінностей. Просто ці процеси зараз здаються латентними, прихованими. Це, знаєте, як повільне назрівання якогось бунту. Бо ж у старій Європі, як відомо, нині й економічна, і духовна, і видавнича криза. Отакий собі нігілізм. І письменників, які пишуть гарно, — дуже мало. Обсяги книжок, що продаються, значно знизилися.

Цю статтю можна вважати офіційним зверненням до представників влади: розпочнімо з малого — треба заснувати бодай одне державне книжкове видавництво, яке працювало б стабільно й якісно без гальмування і буксування та об’єднало б навколо себе хороших редакторів, талановитих перекладачів, фахівців-поліграфістів. Дедалі частіше я шукаю в бібліотеках і читаю українські книжки, видані до 1991 року, бо сучасні аж ніяк не дотягують до тих рівнів — і редакторських, і поліграфічних. А ще — потрібні інститути української культури, які функціонували б при посольствах у різних країнах світу. На мою думку, це ж усе-таки не освоєння космосу чи ракетобудування, не політ на Місяць чи пошуки Атлантиди, для чого потрібні неміряні кошти. Треба зробити окрему ланку в тому ж Міністерстві культури, яка б жорстко контролювала та опікувалася суто видавничою справою і розповсюдженням на державному рівні, популяризувала українську культуру не лише через фольклор, а й через книжку на міжнародному рівні.

В’ячеслав Гук