Re: цензії

Михайло Бриних: Між Богом і дияволом віками відбувається змагання за володіння людством. Час від часу Господь і диявол грають у шахи між собою, і той, хто виграє, отримує певну свободу керувати нашою чудесною планетою.

Господь не може особисто грати з дияволом через те, що йому не личить взагалі розігрувати такі партії і мати близькі взаємини з Князем пітьми. Тому він доручає грати людям. І от гідність і майбутнє людей в цій партії має якимось чином відстоювати хлопчик Міша.

Протягом всіх трьох книжок він та його наставник доктор Падлюччо ідуть до цієї партії, яка нібито от-от має відбутися, вони шукають якісь знаки, вказівки на те, як і з ким її розіграють. Бо, як постійно зауважує доктор Падлюччо, глобальні зміни для всієї цивілізації мають відбуватися дуже непомітно, прозаїчно, буденно, і їх взагалі мало хто помітить.

Шахи взагалі розглядаються в трилогії як універсальна модель Всесвіту, в якій закладені взаємини між добром і злом, в якій закладені також основи взаємин в будь-якому суспільстві. Це дуже сакральна і метафізична гра, яка може дати відповіді на всі запитання.

Специфічний синтаксис - як елемент гри

ВВС Україна: Як виглядає, шахи в Україні не культивують так сильно, як, наприклад, у Радянському Союзі, і більшість молодих людей грає в комп´ютерні ігри, а не в шахи. У зв´язку з цим, на кого орієнтована книжка?

Михайло Бриних: Шахи сьогодні взагалі занедбані. Українська держава ігнорує шахи як такі, але й не тільки шахи.

Так, українські шахісти належать до еліти світових шахів і постійно здобувають визначні перемоги, олімпійські нагороди. Але про це все загалом вже давно забули.

Інфраструктура, яка була за Радянського Союзу, зруйнована. Все таки, випарувався той політичний нюанс, який був присутнім за Совдепії. Той факт, що радянська шахова школа домінувала у всьому світі, вважався одним із предметів гордості. Було просто приємно довести у такий спосіб, що радянські люди найрозумніші. А тепер в Україні таких амбіцій чомусь немає, в Україні взагалі немає амбіцій щодо якоїсь першості. Всі звикли, в тому числі наш чудесний уряд, що Україна постійно пасеться на останніх позиціях в усіх можливих рейтингах.

А що стосується аудиторії книжки, "Хрустальну свиноферму" може читати людина, яка зовсім не орієнтується в шахах. Це насамперед детективно-трилерна історія, і її можна просто читати як розважальну літературу.

Водночас, людина, яка розуміється на шахах, може звідти видобувати додаткові бонуси, так само, як і ті люди, які прочитуватимуть в цьому творі якісь інші пласти. Бо повість суто постмодерна за методом її відтворення, там дуже багато напхано всіляких цитат, гри з різними сюжетами, з різними іншими творами кіно, і літератури.

ВВС Україна: В рецензіях дехто ставить під сумнів доцільність використання такої великої кількості суржику і ваших власних словотворів.

Михайло Бриних: Книжка є такою, якою вона є. І її мова, специфічний синтаксис, справді спирається базово на суржик. Хоча це не є народний, вживаний людьми, суржик - його ви не почуєте на вулицях, але це, напевно, це ще одна окрема філологічна гра, базована на можливостях арго, суржику, всілякої табуйованої лексики, сленгів.

Саме поєднання такої ніби низької лексики і доволі високих ідей, які я намагався туди втелющити, є цікавим елементом для мене. А люди, які не сприймають такої лексики, з чистою совістю повинні цю книжку викинути.

ВВС Україна: Люди вважають, що письменники повинні не тільки писати, а ще й читати книжки інших письменників. Яку останню книгу ви прочитали?

Михайло Бриних: Я цього року поставив особистий рекорд, якого не мав протягом всього мого життя, - я не прочитав жодної книжки сучасного українського автора. Рекорд дуже печальний, бо раніше, коли я рецензував книжки, читав дуже багато.

Хоча я переконаний, що вийшло дуже багато класних книжок, бо хороші автори, яких у нас не бракує, як правило, пишуть хороші книжки.

А своє дозвілля цього року я заповнював читанням класичних творів. Це пов´язано з ідеєю ще однієї книжки, яка рано чи пізно з´явиться і теж буде написана тим-таки синтаксисом, як і шаховий цикл. Це буде хрестоматія доктора Падлюччо під назвою, наприклад, "Шедеври світової літератури".

Умовно кажучи, це 20 шедеврів, які я свавільно обираю з-поміж всього масиву і про які пишу такі от тексти з позиції доктора Падлюччо.

Перечитуючи ці твори, я роблю для себе дуже цікаві висновки, бо іноді між книжкою, прочитаною у 18 років, і книжкою, прочитаною у 38 років, немає нічого спільного. Це абсолютно протилежні враження.

Одним з величезних розчарувань виявився Хемінгуей. Я прочитав кілька його обов´язкових і найвідоміших романів, які я не прочитав свого часу, і страшенно розчарований. Маю враження, що міфологія Хемінгуея не має нічого спільного з його письменницьким талантом. Як письменник він дуже посередній.

Це рівень маскульту, і чому його вважають великим класиком, для мене стало раптом питанням, якого не виникало раніше. Бо в юнацькому віці все це прочитувалося з великим захватом, натхненням, а зараз читаєш цей текст і бачиш, що його треба просто переписати. Це, може, звучить дуже нахабно і самовпевнено, але в мене є певні суто ремісницькі закиди.

"Копняки авторитетам не дають їм вкритися пліснявою"

ВВС Україна: Можливо, люди вважають, що Хемінгуей і решта прізвищ на рівні з ним є чимось на зразок священних корів, і що якщо людині не подобається Хемінгуей, то проблема не в ньому, а в цій людині? Чи можна ставити під сумнів високохудожність якихось класичних творів? Чим це може обернутись?

Михайло Бриних: Безперечно, це обертається тільки тим, що автор, який насмілюється говорити щось таке про класиків, постає дурнем і невігласом. А з іншого боку, кожна людина проживає власний досвід, в тому числі і літературний, і ці досвіди не ідентичні.

Грубо кажучи, дві людини прочитають "Злочин і кару" Достоєвського, але кожен із них прочитає зовсім іншу книжку. Виходячи з цього, я думаю, що копняки авторитетам, можливо, просто пожвавлюють сприйняття, не дають цим авторитетам застоюватися, вкритися пліснявою і стати нецікавими. Бо найгірше, що лише може трапитися для письменника, - байдуже, мертвий він чи живий, - це стати раптом нецікавим для тих, хто живе отут і тепер.

Зрозуміло, чому Хемінгуей був настільки популярним свого часу - він писав про ті речі, які насамперед турбували людей його генерації, його країни. І він дуже тонко ловив цей настрій і писав настільки просто та доступно, що його могла прочитати кожна домогосподарка і пустити сльозу. Це був народний письменник в хорошому сенсі цього слова.

Але минає час, і треба шукати нових можливостей прочитання цих текстів. Тому що колишня актуальність вже втрачена. Для сучасного підлітка вона абсолютно незрозуміла, нецікава, і просто випадає з цього тексту. А що залишається? От про це цікаво говорити.

І коли я дозволяю собі такі категоричні судження про певних класиків, насамперед вони вмотивовані тим, що я хочу в такий спосіб знайти нову мотивацію для їхнього прочитання.

ВВС Україна: Як ви думаєте, ваш синтаксис люди через 100 років зрозуміють?

Михайло Бриних: Я сподіваюся, що ні. Хоча бог його знає, як воно все складеться. За великим рахунком, мені це не дуже й цікаво. Я не претендую на місце у вічності. Ці книжки написані винятково для сьогоднішнього українського читача. Вони не повинні довго жити, я так думаю. Мені цікаво мати справу з тим матеріалом, який актуальний тепер, і який може бути цікавим комусь поруч зі мною саме в цей час.

ВВС Україна: Тобто, амбіцій стати класиком у вас абсолютно немає?

Михайло Бриних: Ні, я бути класиком не хочу. Я маргінальний автор, пишу достатньо маргінальні книжки для дуже маленької аудиторії, але є кілька сотень людей, які купують мої книжки. Заради них є сенс продовжувати писати, а більшого мені, зрештою, і не потрібно.

З Михайлом Бринихом розмовляв Роман Лебедь.