Хоч як би переконували картографи в точності своїх творінь, білі плями навіть у найсучасніших мапах трапляються. Ось, приміром, нещодавня історія з острівцем Sandy в Кораловому морі, який мапа Google Earth позначає з 2000 року. Але ще жоден вчений на нього так і не ступив ногою, бо у визначених координатах взагалі нема суші¹. Якщо ж поглянути на картографію в людському, суспільному, соціокультурному вияві, то на українській мапі виникають парадоксальні ситуації, цілком подібні до острівних Сендіних пригод.

Ось приклад — один із островів, ба, навіть цілий континент, — Юрій Шерех-Шевельов — виявляється практично невидимим українському мандрівникові, навіть озброєному найсучаснішими навігаційними системами. А ось на мапі Оксани Забужко Шевельов є українським уособленням малюсінького селища Гринвіч, по якому проходить розподіл на західну та східну півкулі, «нульовий меридіан». І, справді, виходить — нульовий для сучасних українців, і такий непомітно-важливий у координатах ОЗ. Парадокс?

Напевно, керуючись оцим парадоксальним мисленням донкіхотства, авторка новітнього в нашій літературі роману-саги запропонувала на суд читачів короткі нариси, власну мапу зі власними важливими координатами, які позначають: а)людей, б)книжки й в)події... Ця мапа опритомнює (чи оприлюднює), називає добрячу частину схованих від загалу білих плям, або маловивчених територій, — так, як Л.Плющ, С.Павличко, Ю.Покальчук, М.Вінграновський, І.Калинець (забуті? непотрібні? невидимі?).

Якщо вже йти за географічними алюзіями, наяву виходить якась суцільна пустеля української культури, випалена люблячим і справедливим сонцем, висушена численними юрмами спраглих та ненаситних, забута своїми ж вдячними племенами...

Між іншим, цю «Мапу» цікаво накладати на створену власну — з книжок, людей і подій, і вкотре дивуватися точному влучанню в ціль, а часто-густо розуміти, що, приміром, отой яскравий, милий і затишний маленький острівець із дитячою назвою Вінні-Пух перетворюється на приматерикову косу зі скелястими джунглями, де приречено чекає зустрічі з ведмедиком неказковий хлопчик Крістофер Робін... якось по-новому глянути на звичайні свої точки координат, змінити призму погляду на них.

Та чого там, у своїй «Мапі» авторка не лише оприлюднює загублені нами явища, змінює опції масштабу, а й торкається болючих точок як акупунктурник, пронизуючии їх тонкою й довгою голкою — «подразнюючи периферичні нервові розгалуження». Скажімо, чорнобильська трагедія, ніби віддалена в часі, запилена, забита офіціозом і забута світом, — раптом проявляється в книжці ледь не основним маячком (у моєму сприйнятті принаймні). Що змінилося в нас, у нашому сприйнятті світу, в подальших життєвих мандрах, у літературі врешті-решт? Що таке життя у версії 1.9.8.6. — отак писати про «час Ч» у нас мало хто наважувався. Та й досліджувати, й говорити про Чорнобильську трагедію вже нині, по 20 роках, ніби не модно, чи що...

Як і будь-яка авторська карта, ця теж спрямовує читача до певних точок — несподіваних, очікуваних, незнаних. Іноді, щоправда, здається, що занадто довго блукаєш конкретною територією, але в ніби вже знаній дорозі знаходиш новий поворот. І ось що цікаво, наприкінці есе помічаєш дату, десятирічної (приміром) віддаленості, але ознак «старіння» тексту до цього й непомітно — настільки актуалізованими лишаються висновки, порівняння авторки (чи то варто дякувати прискіпливому окові упорядника?). Дочитуєш і знову кажеш собі: «А вона таки має рацію».

Разом із тим, я завжди дивувалася відвазі (чи яким іншим причинам) знаних авторів-колумністів, есеїстів уміщати під однією обкладинкою свої попередні (зібрані, вибрані, вибгані) праці. Якщо це спроба нагадати про себе, то надто ризикована, — уважні читачі навряд чи спокусяться на вже прочитані колись матеріали (це схоже до розчарування дитини, якій пропонують новий смак цукерки, але, розкуштувавши, та розуміє — таку вона вже пробувала). Бо, як справжньому книжковому наркоманові-максималісту, хочеться чогось нового. Сподіваюся, дочекаємось.

Ну й насамкінець — Оксана Забужко своєю книжкою вкотре доводить і свою професійну філософську здатність — зазирати в найтемніші закутки; бачити те, що не проявлено й досі; прокладати містки між минулим і сьогоденням настільки непомітно, що, здається, ступаєш дорогою зі скла. Врешті-решт, мати мужність говорити про те, що в нас і не дуже заведено згадувати, називати явища своїми іменами, гіперболізувати там, де це потрібно (бо як ще до нас достукатися?), забувати про комплекси й апелювати до них. Можливо, через це карта ОЗ не завжди буде зручною та комфортною. Але те, що шляхи поміж її координатами виводять на чітку систему творення української інтелектуальної території, — поза всяким сумнівом.

Ярина СКУРАТІВСЬКА