– Література, як і її старша сестричка – релігія, здається, були зі мною від перших років, днів самоусвідомлення себе в цьому білому світі і світу в мені, оскільки мене виховувала духовна родина примусових (акція «Вісла») переселенців із Холмщини на Волинь. Вони прийшли до мене у формі молитов, казок і пісень прабабусі Ганни, яка, хоч була неграмотна, знала їх багато-пребагато і вміла дивовижно-артистично їх подавати мені, малому і страшенно допитливому. У школі почав писати... Але по-справжньому писання прийшло до мене під час мого навчання у військовому училищі в Санкт-Петербурзі, яке аз грішний через відчуття себе поетом і скандально залишив, загримівши в забайкальську тайгу, де мрія бути поетом тільки утвердилася в мені. Література тримала мене в цьому світі. Тепер знову, як у дитинстві, перше місце в ієрархії світоглядів знову займає релігія, але література зостається зі мною, слава Богу, розширивши презентацію жанрів, форм моєї душевно-духовної реалізації: пишу не лише вірші, але, як бачите, і прозу, і п’єси, і есе, наукові статті, – як предки колись у своєму господарстві вирощували не лише, скажімо, квіти, але й пшеницю, картоплю, плекали свій сад... Розповідали казки, молилися і співали глибокі і високі пісні. Як я тепер розумію і відчуваю, тільки так вони могли пережити війни, хвороби, смерті, голод, переселення, врешті, з рідних земель, від рідних могил, церков.

– Пане Ігоре, нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася Ваша книга «Поза зоною» – збірка магічно-реалістичних повістей-притч. Що стало першоосновою для написання цієї книги? RFIles/image/books/book_78100010.jpg" alt="" align="right" />

– Щиро вдячний видавництву, моїй духовній сестричці Лесі Романчук, яка привела мене сюди, редакторові Ірині Дем’яновій за допомогу в матеріалізуванні цього, як тепер модно казати, проекту – книги, першоосновою для написання якої стала моя метафізична на той час потреба виговоритись, розповісти людям вечірню казку... Адже вся проза прагне стати казкою, а всі вірші – піснями. Загалом же не спішу видавати свою прозу окремими книгами, хоча написав уже й кілька романів. Делікатно шукаю своє видавництво. Можливо, це й буде «Навчальна книга – Богдан»?..

– На яке читацьке коло розраховуєте передусім?

– Видавництво в анотації заявило, що ці мої «повісті – магічні за сприйняттям сущого» – «для всіх шанувальників сучасної інтелектуальної прози». Хоча не інтелігенти (інтелігент – моральний інтелектуал) зараз книг не читають. Загалом же, впевнений, мій читач іще не народився. Це мої внуки. Тобто справжній мій читач ще в майбутньому. 

– Яких персонажів зустріне читач на сторінках видання? Де саме відбуваються події та які часові рамки охоплюють?

– Прототипами персонажів трьох моїх повістей у книзі природно є люди, яких я люблю, або ж ненавиджу, що як відомо, те саме з точки зору психофізики, бо крайність за певних умов раптово переходить у свою протилежність. Це вже я підтвердив і своїм житейським досвідом. Всі події відбуваються на історичній Волині, звідки я родом, на волинському поліссі, біля Ковеля, звідки родом моя дружина і де мені, на високій ялині, найкраще пишеться. Часові рамки – перехідні часи, на які припали роки молодості мого покоління: 1990-2000-ні... 

– Чого шукають, чого прагнуть головні постаті книги?

– Шукають Бога (світла) в собі і себе у світі (світлі). Прагнуть до світла через темінь і біль бісів-сумнівів, щоби стати Світлом, хоча би його іскорками.

– Втіленням чого та якою саме постає перед читачами зона? Що чекає поза нею?

– Зона у мене має триєдину іпостась: соціально-політичну (реальне утюремлення людей, зона як карцер), психо-філософічну (свободу в тюрмі і рабство на свободі) та технократичну (коли оператор мобільного зв’язку вам повідомляє, що «абонент знаходиться поза зоною»). Що чекає поза зоною? Ще більша зона – або смерть. Рай чи пекло... Занадто актуальна ця екзистенційна проблема нині в нашому психічно і фізично хворому соціумі, не лікарем, а нервом якого є письменник, де основні новини ось уже більше року нав’язливо надходять із тюрем, в яких сидять Тимошенко та Луценко... 

– Наскільки притаманна книзі символіка?

– Самі знаки-букви в певному порядку уже становлять символ, система символів – код. Система кодів – дискурс... Повісті «Вертепні душі» і «Біографія дерева...» найсимволічніші. Тут аз грішний хотів одухотворити і релігійні, і метафізичні, і навіть позитивістські символи – як той же трактор Василя Ворона – основного героя «Біографії дерева...». Тобто книга наскрізь символічна, аж магічна.

– Яке місце у книзі відводите міфологічним образам – богам, героям? Чому вдаєтеся саме до них?

– Духовне. Людям – душевно-плотське. І духовне також... А чому до них вдаюся? Бо відчуваю, знаю, що письменник, який не вірить у Бога, не створить нічого вічного: ні казки, ні пісні.

– Чи торкаєтеся у книзі і суспільних проблем життя українців?

– Однозначно. Суспільні проблеми перехідного періоду – зовнішній фон моєї прози, а внутрішній – модерне язичество і первісне християнство. Особливо соціальна у «Поза зоною» повість «Масовка». Суспільство хворіє, вмирає, а справжня література завжди здорова і безсмертна. Психіка ж людська значно складніша, ніж закони розвитку суспільства.

– Що ж це за плем’я поетів, про біографію якого йдеться у першій повісті трилогії? Чи глибоко у давнину віків сягають його корені?

– Це ми, світи наших предків, які однозначно були поетичними – аж до часопростору, який пам’ятають гени... Це мінімум сім поколінь – і далі, глибше. Колись (2000 рік) у Нью-Йорку один ірландець ідентифікував мене, рудоволосого, як свого соплемінника, мотивуючи це тим, що його предок-вікінг, коли йшов до греків, відпочив у синьоокої української жінки... Може й, тому ми, на жаль, держави сильної збудувати не можемо, що є занадто поетичними язичниками із синдромом депресивної культури. Колись були плем’ям поетів, тепер – країна поетів, які парадоксально не мають жодної, скажімо, нобелівської премії... адже в нас, як у лєрмонтовського «героя нашого часу», «всі ближні наші скажено кидають каміння»... Адже талант у нас не люблять, а генія взагалі ненавидять. 

– Яке місце у книзі відводите читачеві: він пасивний споглядач дійства чи співучасник, який домислює, дофантазовує, маючи велике коло простору для цього?

– Уважний співрозмовник мій, подібний душевно на мене, коли я слухав із відкритим ротом казки прабабусі Ганни чи трепетний і глибокий спів тітки Макарихи. Хотів би, щоби читач дофантазовував, адже найкраща та пісня чи казка, яка спонукає до народження і підтримування нових пісень і казок.

– Яким у книзі постає образ українця ХХІ століття?

– Таким же в суті своїй, як і в столітті 16-му чи 19-му... чи, надіюся, ХХІІІ-му... Сильним і світлим. Душевним і духовним. Смішним і гордим. Трепетним та іронічним. Різним. Як Василь Ворон у повісті «Біографія дерева...», творчим і ніжно-ножовим – як Оля Папуша із «Вертепних душ», Віктор Чухрай із «Масовки»… Багато читачів симпатизують моєму дурному Ясеві... Це ознака нашого перехідного часу: божевільні хочуть здаватися нормальними, щоби прийти до влади, грошей, слави... і всіх інших земних суєтних гріхів, а нормальні «клеять дурника» свідомо, щоби не збожеволіти у цьому космічному песимізмі підсвідомо.

– А яких струн душі торкається Ваша поезія?

– Скільки у нашої кобзи струн? От мінімум усіх акордно і торкається... Космічних, любовних, батьківщинних.

– Чи існує реально-відчутна межа між поезією та прозою?

– Я вже про це казав: проза – це казка, а поезія в ідеалі – пісня. Казка завжди має хороше, оптимістичне закінчення. Є ще легенда. Це, як правило, – біографія того, хто розповідає, чи співає, – тобто письменника. Вона часто має драматичне, а то й трагічне завершення. Подивімось на біографії великих письменників... Ще можна сказати, що поезія – діло молоде, а казкарі, як правило, старші, досвідчені, биті життям-буттям люде. У мене зараз період ліро-епічний. Тобто пишу прозу, але й поезії не зраджую, взаємно.

– Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами. 

– Останнім часом аз грішний став забобонним. Тому не буду ділити прилюдно шкіру невбитого ведмедя. Зараз настає час не комп’ютерних технологій, а ідей. Творчі плани – це ідеї... Тому чекайте від мене добрих сюрпризів.

                                                                                                                                                                                                                                                    Інтерв’ю взяла Валентина Січкоріз