Уже давно так не сміялася, читаючи книжку! Те, що у цих оповіданнях, — знайоме, впізнаване. Деякі й сприймаються не як класичний зразок жанру, а як образки з натури. Що не робить їх, утім, менш енергетичними. Отже, нова книжка Сашка Ушкалова «Жесть». Чому жесть? Це пояснює в передмові письменник Анатолій Дністровий: дотепне сленгове слово, «одне зі значень якого зазвичай є психологічним — це захват–здивування». Ще автор вступного слова радить: «Читати лежачи!». На що можу заперечити: сидячи — також «жесть».Нещодавно Ушкалов–молодший та його сумський друг, дизайнер обкладинки Сашко Кривець презентували «Жесть» у Сумах.

Побачити і почути

— Я мало працював над цією книгою — більше дивився, слухав, — розповідає «УМ» 30–річний Олександр Ушкалов. — Останні п’ять років у мене були трохи катастрофічними: переїхав із Харкова до Києва, багато роботи мав... Тож власне над книжкою так, щоб по–серйозному, працював місяців шість. У ній переважно те, що вдалося підслухати, побачити.

— Уміння спостерігати й чути — теж талант...

— Так, і тут головне — вміти мовчати. Тільки відкриваєш рота, як усе цікаве зникає... Я не став повторювати помилок інших авторів. Адже бува, напишуть щось велике, ну я маю на увазі, не за визнанням, а за форматом, потім вважають, що треба тримати планку і через рік видати щось нове. Я спробував, але написав якусь дуже поганеньку чернетку роману. І вирішив його просто нікуди не віддавати. Зрештою, у «БЖД» — попередній текст, який у 2007–му вийшов, — я вклав як мінімум весь досвід себе притомного, років із п’яти. Що можна було назбирати за пару років на нову книжку?.. І от — те, що підслухав, те, що підгледів... Окрім того, у цій книжці відсотків тридцять — з того, що не ввійшло до «БЖД».

Перший редактор — батько

— Напередодні вашого приїзду до Сум відкрила Вікіпедію. Перше речення: «Олександр Ушкалов — син Леоніда Ушкалова». (Леонід Ушкалов — український літературознавець і письменник, доктор філологічних наук, професор, автор статей «УМ». — Авт.) Чи не тисне це, як нерідко буває у дітей знаних батьків?

— Так, ця стаття у Вікіпедії мене дратує. Бо не я її писав! Насправді не знаю, хто писав. Але дратує тільки те, що це речення перше. Ніби то головна моя заслуга. А загалом абсолютно нічого негативного. Ми з батьком класно спілкуємося. Він — перший мій редактор, людина, яка першою читає мої тексти. Бувають навіть кумедні епізоди, коли студенти — а ми з батьком працюємо в одному виші — плутають його наукові монографії з моїми художніми книжками. У нього запитували кілька разів, чи, бува, не він автор «БЖД». А мене питали, чи не я дослі­джую творчість Сковороди... Мій батько — людина з літературним смаком, якому я довіряю щонайперше. Чесно кажучи, я теж займаюся наукою, але думаю, що скоро припиню. Бо чим би ти не займався, ти повинен бачити свої горизонти, розуміти, що прийде певний час, коли ти або станеш кращим, або наблизишся до кращих. От у науці, коли дивлюся на свого батька, розумію, що мені там робити, в принципі, нічого.

Знову — на велосипед

— Самокритичність — добра риса, особливо для молодої людини. Бо, здається часом, бага­тьом молодим сьогодні її бракує...

— Знаєте, я намагаюся у це не заглиблюватися. Останні п’ять років зі своїми колегами по перу спілкуюся дуже вибірково. В якусь мить епатажні вихідки, певна чиясь зарозумілість, зухвалість почали мене напружувати. Тому я сказав, що я сімейна людина, не буду вилазити кудись, буду працювати. Зараз реально обмежене письменницьке коло, з яким я спілкуюсь. У Харкові — троє–четверо людей. Серед них — мій науковий і літературний сенсей Ростислав Мельників, дуже класний письменник. З Сергієм Жаданом часто спілкуюся. Ще у мене є хороший друг Ігор Зарудко, харківський поет, скоро, якщо все буде о’кей, дебютуватиме у прозі.

— Як ця «нетусовочність» поєднується із захопленням, що вимагає неминучого спілкування, — велосипедом?

— Ну, до Києва велосипед забрати я не міг... А ось влітку збираємося все те знову розпочати. У харківському письменницькому складі у нас є своя футбольна команда. І майже всі хлопці вже починають на літо готувати велосипеди. Так що буде велозагін.

— І куди?

— Їздитимемо Харківською областю. Спочатку хотіли якісь великі велопробіги робити, але Жадан сказав, що це неправильно. Хоча найближчим часом він, здається, збирається нас витягувати до Лозової. Це кілометрів 140. І він переконаний, що всі ми туди доїдемо! Мене це насторожує, бо раз я проїхав із Сергієм до Полтави, а потім два тижні не міг ходити. Між нами різниця десь у десять років, але Сергій постійно попереду був! Ми як два справжні філологи вирушили в далеку дорогу без запасної шини. І десь на восьмому чи дванадцятому кілометрі він пробив колесо. Була п’ята ранку, я їздив навколишніми селами, вишукував запчастини...

Прибрати все зайве

— Ви наголосили, що є філологом. У мене враження, що ваші тексти, попри нецензурні, сленгові слова, мають дуже «вилизану» мову?

— Тут, мабуть, і робота трохи впливає. Тому що працювати в рекламі означає, що кожен текст має бути «вилизаним». Тим більше, я працюю у специфічній рекламі — в соцмережах. То мала форма. Отже, у три речення ти маєш втулити абсолютно всі посили, месиджі, і кожна зайва літера, кожен зайвий знак, зайве слово роблять твій текст програшним. Моїм першочерговим завданням перед тим, як я здав рукопис у видавництво, було прибрати з тексту все, що можна назвати «водою». Всі ліричні відступи, все, що можна абсолютно спокійно вирізати з сюжету і при цьому сюжет не постраждає, я прибирав. Звичайно, книжка була б пухкіша і гонорар більший. Але я справді не бачив сенсу «пічкати» оповідання зайвими епізодами, діалогами. Це переобтяжує. Тим більше, є у мене така погана штука: для мене вся література — трішки ніби як війна. Перед тим як видати книгу, я у голові накручую, ніби у мене є конкуренти, починаю читати останні книжки українських авторів. І, власне, зрозумів, що у тих книжках, котрі перечитував на останній стадії виписування «Жесті», «води» було забагато. Ну от дивишся на книжку, там 400 сторінок. А якщо звідти вирізати все, що не впливає на сюжет, залишиться 170. Навіщо це?

— Коли до вас прийшло розуміння неминучості того, що треба сісти й писати?

— Сталося це давно, коли регулярно відключали світло. Я був тоді класі у дев’ятому чи десятому. І уявіть — з шостої вечора, і до дев’ятої немає світла. Що будеш робити вдома? Запалювалася свічка, я себе уявляв якимось середньовічним письменником і починав писати. То, звісно, були іграшки. По–серйозному все почалося курсу з четвертого. Потім, слава Богу, помітили мене Мельників і Жадан, трохи поспостерігали й почали запрошувати на фестивалі.

— А який узагалі ваш читач — уявний і реальний? Чи вони збiгаються?

— Я перестав уявляти читача після того, як вийшло «БЖД». Бо надзвичайно різні люди тоді читали й говорили надзвичайно різні речі. Ясно, що більший відсоток — це молодь або мого віку, або трохи менші за мене. Це, певно, логічно, бо я ділюся тим досвідом, який отримав на кілька років раніше. Але читали й люди похилого віку. Було, друзі розповідали, що і бабусі плакали над цією книгою. Знайомі колежанки, філоложки, як я їх називаю, розповідали, що ось «мій брат останню книжку прочитав у другому класі, а я йому твою підсунула, то прочитав!». Ясно, і негативу була купа, бо по–різному реагували.

Алла ФЕДОРИНА