Коли виконувати роботу колгоспом, то через лінь, несумлінність чи недостатню компетентність окремих виконавців процес гальмується, а то й семимильними кроками рухається назад. Тому краще самотужки робити дерзновенні проекти. Як то кажуть, сам рибак, тому й розумію це. От професор Юрій Ковалів і є прикладом такого подвижника. Згадати хоча б його двотомну «Літературознавчу енциклопедію». А от тепер почала виходити друком і його десятитомна історія української літератури кінця позаминулого – початку нашого століття.

Не заглиблюватимуся в літературознавчі інтенції, не судитиму про стиль письма автора, не аналізуватиму інформативне наповнення видання. Все тут – на відповідному, тобто на високому рівні, адже іншого й годі чекати від такого «кита» сучасної літературознавчої науки, яким є Юрій Ковалів. Завдання відгуку-рецензії значно простіше чи то пак скромніше: поінформувати зацікавлену публіку про новинку, визначити бодай штришками її систему координат, її, так би мовити, «троянду вітрів».

Первісткові десятитомника передує вступне слово видавця Василя Теремка «Надзавдання – десять томів», у якому визначено масштабність цілого проекту. Тут зазначено, що Юрій Ковалів «наважився» на таку працю, маючи перед собою якщо й не аналогічний, то принаймні приблизний за величиною досвід Сергія Єфремова, Михайла Грушевського, Дмитра Чижевського. Про автора сказано, що він «аналізує просторово-часову панораму художньої дійсності з її істотними характеристиками, спадкоємними зв’язками та ймовірними перспективами».

Видання складається з двох майже рівномірних за обсягом розділів, сливе половинок. Перший розділ «Передумови становлення і розвиток українського модернізму» насамперед ставить і розв’язує проблеми методологічного характеру. Йдеться тут про історико-культурний і наративний дискурс модернізму, про модернізм як літературознавчу проблему, про сецесію в літературному процесі межі століть. Розглянуто тут передумови формування українського модернізму (чого варта лишень інтригуюча назва одного з підрозділів «Нова українська література в контексті культурницького резистансу»), концептуалізацію українського раннього модернізму, стильові течії раннього модернізму (декаданс, неоромантизм, символізм, неореалізм, імпресіонізм), авангардизм і його стильові тенденції (експресіонізм, футуризм).

Другий розділ «Лірика передмодернізму та раннього українського модернізму» розглядає лірику в контексті реалізму, лірику перехідного періоду, ранню модерністську лірику, авангардистську лірику (в одній-єдиній особі, що відповідає дійсності, Михайля Семенка).

Тепер трішки статистичного виокремлення західноукраїнського матеріалу. Аж самому прикро називати постаті та явища матеріалом. Але раз так кажеться та й сказалося, то хай буде й так. Зосередьмося на другому розділі (тобто другій половині) видання, властиво лише на персоналіях. У підрозділі про лірику перехідного періоду окремо розглянуто одинадцять персоналій (без огляду на згаданих у підрозділі маловідомих поетів цього перехідного періоду). Із них «західними» є п’ять: Іван Франко, Осип Маковей, Євген Мандичевський, Уляна Кравченко, Олександр Козловський. Майже (себто менша) половина. У підрозділі про ранню модерністську лірику є тринадцять персоналій, із яких сім – «західні»: Сильвестр Яричевський, Петро Карманський, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький, Василь Пачовський, Богдан Лепкий. Тепер вже більше половини. Та ще й коли до попереднього підрозділу був причіпок «маловідомих поетів», то в цьому підрозділі таким причіпком є творчість Січових стрільців. Без коментарів.

Трапляються у виданні й деякі «блохи». Наприклад, бачимо надруковане Шопенґавер, а має бути Шопенгауер (по-німецьки Schopenhauer). Та це можна списати на рукоприкладство редакторсько-коректорського корпусу.

На зустрічі з працівниками Інституту Івана Франка НАН України (28 березня ц. р.) Юрій Іванович Ковалів зізнався, що задумав і підготував 24 томи історії української літератури зазначеного періоду, та в процесі поліграфічного оформлення проект «сплюснувся» до десятитомника. Але й ті 10 томів, оформлені як монографії, були пристосовані до формату підручника. Адже, на думку видавця, підручник матиме значно ширше коло читачів, аніж монографія. І це зрозуміло, бо монографію читатимуть переважно фахівці з відповідної галузі науки, а підручник – студенти й аматори. Студентів відносно багато, та мало хто з них бажає бути науковцем, ставши яким, вже нолєнс-волєнс читатиме й монографії.

І ще про нумерацію на корінцях томів. На корінці першого тому зверху стоїть 01, відповідно на подальших стоятимуть 02, 03 тощо – аж до 10. Це зроблено з естетичних міркувань, задля симетрії. Та, на мою гадку, тут йдеться не лише про симетрію, а й про паліндромію. Адже коли поглянемо на перший та останній томи, то, зазирнувши в перспективу (уявивши весь десятитомник, вишикуваний у ряд на книжковій полиці), побачимо: 01 – 10. Це альфа й омега, початок і кінець, взаємозамінні, як у паліндромі. А паліндромія, окрім усього, відбиває ще й гармонійність світобудови.

Ковалів Ю. Історія української літератури: кінець ХІХ – поч.. ХХІ ст. : підручник : у 10 т. / Юрій Ковалів. – К. : ВЦ «Академія», 2013. – Т. 1 : У пошуках іманентного сенсу. – 512 с. – (Серія «Альма-матер»).

Іван Лучук