Література, про яку йдеться в «Шидеврах»

Безперечно, це ті книжки, які не просто мені особисто дуже подобаються.  Я переконаний, що незнання цих книжок не звільняє людей від якогось кармічного обов’язку залишатися людьми і врешті-решт їх прочитати

Я повторюю часто свою благородну ідею, яка полягає в тому, що мотивацією до цієї книжки було не тільки, власне, написання, а, певне, якесь заохочення читача до ознайомлення з оригінальними творами світової літератури, про які тут ідеться.

Також розумію, що все це утопічні речі і ніхто, навіть той, хто із зацікавленням прочитає цю хрестоматію, не кинеться перечитувати «Мобі Діка» або Вільяма Фолкнера, на жаль, але я все-таки відчуваю певний моральний обов’язок закликати це зробити.

Чим більше читаєш цих обов’язкових для кожної людини творів, тим більше розумієш, наскільки необов’язкова є взагалі сучасна література. Наскільки необов’язковою є і ця книжка. Тому з’являється бажання якомога більше говорити про людей, які віджили, відстраждали, відписали, але за фатальними збігами обставин у розвитку людської культури десь там на узбіччі собі й лишились. І бєдного Вільяма Фолкнера як за життя поступово розкуповували двохтисячний тираж протягом 9 років, так і зараз його успіхи ще гірші на книжковому ринку.

Знецінення таких фундаментальних речей і текстів, на яких повиростало все, що ми маємо тут на полицях, воно, звісно, муляє.

Навіщо світу література?

Література насправді нам усім зіпсувала життя, бо ми полюбили хороші тексти більше, ніж хороше життя. І відповідно цілі генерації, цілі покоління людей, які сприймали світ крізь призму хорошої літератури, так і не навчилися жити в тому розумінні цього слова, яке ми повсюдно зусрічаємо на всіх вертикалях нашого теперешнього буття. У нас є багато людей, які вміють прекрасно житии, не читаючи книжок і хто його знає, яке життя краще.

Тут судити не мені, але це той вибір, який кожен робить для себе. Cам я цей вибір зробив, тому для мене, звісно, життя значною мірою пов’язане з тими текстами, які мною прочитані були і будуть прочитані далі, це такий уже якийсь сплав.

Можу місяцями не читати ніяких нових творів, не стежити  за тими текстами, які пишуться в сучасній українській літературі, але я  абсолютно не здатен втримуватись від перечитування. І це просто доходить до маразму, коли замість того,  аби займатись якоюсь суспільно корисною справою, витрачається час на перечитування одних і тих самих книжок. Я думаю, психіатрія має відповідь на цю проблему і дає якісь поради, як це подолати.

Про мову

«Суржик» у цьому випадку відіграє дуже благородну таку фільтраційну роль, він відсікає зразу певну аудиторію, яка реагує на будь-яке поруганіє літературної сучасної мови, не задумуючись при тому, що нормативна літературна мова — це штука дуже молода і дуже відносна.

Та у нас взагалі люди ніколи не задумуються про мову. Мало кому відомо, якою була українська мова 100-200-300 років тому. У мене є великі сумніви, що люди уявляють собі безмежні пластичні можливості мови і її здатність до видозмін. Норма трапляється випадково і витворюється випадково. Зрештою, так сталося, що у нас шляхом якогось колективного договору утворилась ця мова Котляревського, полтавський діалект, а могло все скластися інакше.

Для мене всі ці мовні ігри, дослідження мовних можливостей є окремою творчою задачею і окремою сферою інтересів.

Про читачів

«Суржик», ця мова, якою написані «Шидеври…», не допустить книгу до якогось ширшого прочитання і парафія Вєрки Сердючки може бути спокійна: маленька секта д-ра Падлючча ніколи не перетнеться з цим макрокосмом. Тут все-таки масштаб герметичніший, менший, і мені  якось спокійніше це усвідомлювати.

Ця хрестоматія не має шансів потрапити до школярів і чинити над ними глум, у кращому випадку кілька вчителів її перечитають. Книжка не орієнтована на масового читача.

Вона має свою аудиторію, так само як і взагалі загальна естетика і стилістика доктора Падлючча. Бо якщо людина на старті сприймає естетику і стилістику, то далі вже виникає більш-менш позитивне сприйняття і корисне для душі і богоспасенне прочитання цих творів. Очевидно, що для того, щоб це прочитати з більшим задоволенням, треба мати якийсь освітній рівень, мені так здається. Просто тоді –  цікавіше.

Про роботу над книгою і музику

Насправді не перечитував цю книжку після того, як написав. У мене немає такої звички. Я часто повторюю, що книжка закінчується, коли вона написана і тоді вона перестає автора цікавити. У мене голова зараз забита другим томом, який я пишу– «Хрестоматія шидеврів вкраїнської літератури», яка, дасть Бог, до Форуму видавців з’явиться.

Для цього тому і далі для українського, кожен текст перечитую знову, бо кожне прочитання воно завжди є оригінальним. Кожного разу це абсолютно різні тексти, абсолютно різне сприйняття. Книжка змінюється через кожні 5-10 років. Можна говорити, що змінюється людина, яка читає, але мені якось простіше і приємніше вважати, що змінюється книжка.

У цілому я сприймаю слово винятково музично, для мене важливе звучання. Для мене текст має свої звук, мелодику і ритм.

Більше того, я звик писати тільки під музику, це для  мене і звукоізоляція, і певний резонанс із текстом, для мене це важливо. Отут я міг би по кожному тексту сказати, під яку музику він написаний.

Є якісь такі очевидні речі, наприклад, коли про Фауста писав, то переслуховував оперу Ваґнера «Лоенгрін», Набоков — це для мене було щось таке як дарк кабаре,  «The Tiger Lillies», дуже артистична музика.

Фолкнер для мене дуже чітко асоціюється із Томом Вейтсом: на рівні цих рваних речень, рваного стилю, де є ніби оці рустикальні блюзові корені, але з іншого боку —це джазові, академічні гармонії, авангардні. Дуже складна структура, дуже неоднорідно все побудовано. «Собор» Олеся Гончара — це прекрасний джазовий колектив Медескі.

Я весь час шукаю музику, яка підходить до того чи іншого автора.

Про мертвих авторів

Автор шидевра має бути мертвий. Поки він живий, він нелегітимний автор шидевра.

Є маса дуже класних письменників, чиї романи напевно увійдуть в золотий фонд, але вони, холєра, живі. І відповідно вони ще можуть теоретично написати щось краще,  і цей шанс ніби не треба ігнорувати, закривати лічноє дєло, ставити крапку і говорити про нього як про текст, який відбувся.

Кожен автор — це є текст сам по собі, і тому ті тексти, які ще не завершені, не розгляда, у принципі. Ми говорили про те, чи брати твори Умберто Еко, наприклад, для «Шидеврів…», але я для себе чітко визначив цю межу — між тим що може вважатись шедевром, а що ні.

Мені дуже хотілося взяти твір Гюнтера Грасса.  Я переконаний, що «Бляшаний барабан» — це один із дуже важливих романів для другої половини ХХ століття, але ще клигає старічок, що ж зробиш. І таких людей, твори яких хотілося б проголосити шедеврами, доволі багато, але технічно поки що я залишаю цю можливість десь на потім. Поки автор живий, від нього можна чекати будь-чого.

Дуже часто бувають випадки, коли на старості письменник починає раптом переписувати свої ранні тексти, які вже ніби відбулися в культурі. Я може скажу цинічну річ, але якби, наприклад, Ґьоте прожив трошки менше, то «Фауст» був би трошки кращим. Тому тільки коли тексти залишені у спокої, про них можна говорити.

ЗАПИТАННЯ ЧИТАЧІВ

Чи визначений вже зміст тому про українську літературу? Чи буде в українському томі несподівано вибрані твори, як наприклад, в «Шидеврах світової літератури»  був обраний роман « Гравець» Достоєвського замість більш відомих « Злочин і покарання», «Брат ів Карамазов их»?

Да, буде такий прикол з Панасом Мирним. Я взяв його повість, яка мало де з’являється, про неї мало хто знає. Я не люблю наперед розказувати, що там буде і як воно буде, але це не «Воли…» і не «Повія», тобто це не ті твори, з якими асоціюється насамперед Панас Мирний.

Якщо говорити про зміст другого тому, то він ще не сформований. Можу назвати кілька авторів, які вже написані, або в процесі – це Олесь Гончар, Феофан Прокопович, Іван Семенович Нечуй-Левицький, Микола Хвильовий, Іван Котляревський, Микола Гоголь і Панас Мирний.

А сучукрліт викликає спокусу написати про неї?

Спокуси не викликає, але можна. Якщо про сучасну літературу, то хотілося би в суто сатиричному ключі. Бо все-таки перший і, ще більшою мірою другий том, написані зі страшенним пієтетом до текстів.

Я справді захоплююсь творами української літератури (які увійдуть до другої книжки). Навіть якщо це якийсь там соцреалізм гнаний зараз усіма ким попало, я читаю радянських соцреалістів з великою радістю, бо вони все ж таки вміли писати і знали мову – це ті дві прості речі, які сьогодні в принципі стали необов’язкові. А якщо би робити хрестоматію сучасної літератури, то це була би така доволі злобна сатира. Але може раптом і до цього дійде колись.

Анастасія Денисенко