Друга заувага – щодо мови. Зрозуміло, що ситуація, коли іноземець читає українською, доволі фантастична, хоча й можлива. Я свідома того, що чимало з наведених поетів втратять у перекладі, проте, гадаю, це стосується поезії, писаної будь-якою мовою. Саме тому не відкидала тих, у кого чималу роль відіграє саме мовна організація текстів.
Третій аспект – щодо національного колориту. Часом доводиться чути, що того або того поета іноземець не зрозуміє через потужний національний код його віршів. Проте, як на мене, саме такі специфічні локальні образи, мотиви, загалом маркери національного і становлять особливу родзинку у кожній літературі – звичайно, за умови їх талановитої інтерпретації, тож мають бути цікавими й іноземному дослідникові.
Виходячи з цього, пропоную цьому ідеальному читачеві – спраглому пошукачеві поезії не лише глобалізовано-універсальної, а й такої, що існує в певних національних модифікаціях і в різноманітних стильових виявах, – ось такі речі.

З давньої літератури не варто оминати поему «Слово о полку Ігоревім» – своєрідний епос, що на нього намагається спиратися чи не кожна літературна традиція. Попри дискусії про автентичність твору, наразі все-таки переважає думка про безпідставність закидів у фальшуванні. А колоритна образність відтворює архаїчні світоглядні структури.

З літератури доби Бароко неодмінно слід прочитати Івана Величковського (збірки «Зегар з полузегарком» або «Млеко»). Футуристичні ігри з мовою, фігурні вірші та різноманітні «штучкі поетіцкіє» показують, що вже у ХVІІ ст. українські поети думали не лише про те, що писати, а й про те, як це робити, і не боялися експериментувати з формою.

З метафізичної поезії цієї доби не обійтися без «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди як зразка барокового символічного осмислення в поезії стосунків людини і Бога.

Далі цікаво поглянути на твір, що з’явився наприкінці того ж ХVІІІ ст., коли писав і Сковорода, але запропонував цілковито новий етап (зокрема, мовний) в українській літературі, – це «Енеїда» Івана Котляревського.

З літератури романтизму не оминути «Кобзаря» Тараса Шевченка як свідчення того відчайдушного літературного надзусилля самопорятунку колонізованої нації, яке багато в чому визначило шляхи подальшого самоусвідомлення цієї нації. Через те Шевченко цікавий як свідчення того, що один поет може зробити для формування ідентичності цілого народу і як він це робить.

З пошевченківської доби у ХІХ ст. варто почитати «Зів’яле листя» Івана Франка як збірку доброї інтимної лірики дещо декадентського забарвлення.

Врешті – ХХ століття, де цікавезного стільки, аж очі розбігаються. Отже, найперше тут слід узяти до рук «Сонячні кларнети» Павла Тичини з його неймовірною музичністю і розкошуванням вільного творчого самовияву.

З періоду 20-30-х років обов’язково слід читати Богдана-Ігоря Антонича («Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія» або «Ротації»), де вирує містична язичницько-християнська міфотворчість, зокрема й урбаністична.

З цього ж періоду раджу Володимира Свідзінського («Ліричні поезії», «Вересень», «Поезії» чи «Медобір»), тихого співця казкового природного царства, що відкриває шлях до трансцендентного.

Інший шлях – це унікальне для української літератури особистісне переростання рівня земного існування як такого з усіма його і болями, і радощами, зафіксоване в слові зусилля прориву у позалюдські координати, що його пропонує Василь Стус (збірки «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» або «Палімпсести»).

Раджу також міфологічно-казкового Василя Голобородька (збірки «Летюче віконце», «Зелен день» або «Калина об Різдві»), який поєднав фольклорний струмінь із модерновою віршовою технікою.

Далі – Григорій Чубай з його сюрреалістичною манерою письма і химерною образністю («Говорити, мовчати і говорити знову»).

Вартісним автором є Василь Герасим’юк («Потоки», «Діти трепети» або «Була така земля»), у чиїх віршах – гуцульський колорит і філософська універсальність.

З 90-х років можна почитати збірку «Екзотичні птахи і рослини» Юрія Андруховича – як приклад постмодерного словесного плетива і свідчення, що українська поезія вміє не лише бути серйозною, а й гратися.

Назву також Сергія Жадана (напевно, «Балади про війну і відбудову» або «Історія культури початку століття»), чиї тексти звучать соціально загострено і лірично водночас, відкриваючи у найпобутовіших моментах наймістичніші глибини.

З молодої поезії 2000-х років порадила б двох формально і стилістично вкрай різних, але однаково цікавих авторок. Це монументально-філософічні тексти Ірини Шувалової («Ран») і добра в усіх значеннях цього слова поезія Богдани Матіяш («Твої улюблені пси та інші звірі»).

З футуристично-авангардового крила варто познайомитися з Михайлем Семенком(«Дерзання», «П’єро мертвопетлює» або «Кобзар»), який цікавий своїм урбаністичним звучанням і звуковими та формальними експериментами.

Не слід оминати й постать Євгена Плужника (збірки «Дні», «Рання осінь» або «Рівновага») – поета стислого, напруженого, емоційно конденсованого висловлювання майже «реалістичного» ґатунку.

З епохи 60-х років хочу виділити двох поетів, які пропонують два різні шляхи виходу за межі панівної тоталітарної ідеології. Найперше це Микола Вінграновський з його творчою пропозицією самодостатньої естетизованої реальності, яка існує незалежно від емпірично даної (збірки «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів» або «Любове, ні! Не прощавай!»).

 Оксана Хмельовська