Re: цензії

Весь «поетичний» Андрухович – це справді круто. Принаймні, таке відчуття мало би бути в кожного шанувальника української літератури. Навіть не кажу сучасної. Бо нерідко визначають, що вершиною Андруховича є саме поезія. І хоч це виглядає на іронію долі, вірші написані до тридцяти років. Після того вийшло кілька романів та книжок есеїстики, а також важливі перекладні проекти. Вони всі й принесли славу. Але найбільше визнання – таки від поезії. Слухана-переслухана у виконанні «Мертвого півня», «Плачу Єремії» та й вже самого Андруховича у кількох музично-поетичних проектах. Найуспішніший з них – альбомний триптих із польським гуртом «Карбідо».

І от у поважній серії видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» «Українська Поетична Антологія» вийшла книжка Юрія Андруховича «Листи в Україну». На одній із презентацій автор зауважив, що назва могла бути не конче така, але був присутній цікавий менеджерський погляд видавця. Тлумачення таке, що Андрухович проводить багато часу за кордоном на різноманітних стипендіях, фестивалях тощо і от вже почав писати звідти листи в Україну. Хоч насправді це назва циклу віршів, написаного понад два десятиліття тому. Доти його не публікували в окремих книжках письменника, тому він і зараз може зійти за новинку.

Окрім цього циклу, до книжки увійшла практично вся поетична творчість Андруховича за винятком «американської» збірки верлібрів «Пісні для Мертвого півня». Але у «Піснях…» вже абсолютно інша поетика і може скидатися радше на літературну гру, ніж на «поезію Андруховича». Зміст теперішнього вибраного хронологічний за виходом збірок – «Небо і площі», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», а також розділи «Вірші з приводів», «Листи в Україну» та «Індія».

У післямові Сергій Жадан зазначає: «…я так тішуся цією книжкою, можливістю мати її при собі, можливістю згадувати те, чого ніколи не забував, й повертатися до того, що завжди було зі мною. Улюблені поети потребують уважного перечитування. Перечитувати поетів – це як доглядати за деревами – по-перше, це корисно, по-друге, це приємно».

Власне, така оптимістична доля чекає на всіх, хто візьметься за читання «Листів в Україну». І навіть ті, хто ретельно вивчив всю поезію Андруховича напам’ять, будуть заскочені зненацька, коли зустрінуть у знайомих текстах більші чи менші «вдосконалення».

2. Жива поезія Мірека Боднара

Важко пригадати, коли востаннє молодий український поет дебютував таким поважним виданням, як це зробив Мірек Боднар зі своєю книжкою «Ще, ще, ще, не зупиняйся!». Це я поки що про фізичний об’єм – 248 сторінок, тверда палітурка, переконливо солідний вигляд.

А тепер знову: важко пригадати, коли востаннє молодий український поет видавав повне зібрання творів. Бо насправді так і є. Принаймні, на сьогодні. Попри те, що це – перша друкована книжка поета, впродовж кількох років, Мірек оприлюднює у Мережі електронні збірки віршів. Це стається доволі часто і завжди позитивно. Поет пише багато і добре.

«Ще, ще, ще, не зупиняйся!» складається зі збірок «Хороші вірші, погані вірші» (2010), «Не для продажу» (2010), «Фраґменти свободи» (2011), «Молитовник-путівник для прочанина» (2012), «Поґо» (2012) і «Самотні жінки, розлучений чоловік і ще дещо про буденні речі» (2012).

Це все доволі різні тексти. Вони бувають римовані з усілякими виправданими і невиправданими алюзіями на всілякі літературні, музичні, кінематографічні твори. Вони бувають цікавими верлібровими рефлексіями із зауважуванням зворушливих миттєвостей повсякдення. Це також можуть бути щоденникові записи, листи, повідомлення, послання, проповіді, маніфести… І ще дуже багато жанрів та тем, які, по суті, не так багато важать, коли мати всі ці тексти в цілості. Насправді ж це чудовий «постмодерний» «роман у віршах», де часто героєм є сам автор. Більше того, не зрідка, Мірек Боднар проектує поезію своїх текстів на власне реальне життя. Він чи не найбільше з багатьох знайомих мені молодих українських поетів сповідує поезію не лише у творчості, а передусім у житті. Саме тому вірші Мірека радше похідні від його повсякденного «роману у віршах».

У невеликій передмові до книжки Ялина підкреслює: «Тексти Мірека Боднара – це такий собі "disorder" у масштабі одного життя, в одній квартирі, в одному місті. В них повно самотності, яка переливається через край кожної чарки, яку йому подають в барі, коли він сидить і вкотре напивається. Але ще більше – інстинктів самознищення і самозбереження. І ще невідомо, який з них двох для нього важливіший».

Хіба ще додам, що в поезії Мірека домінує не естетика, а правдивість. І це важливо у час, коли можна нагородити десять поверхів метафор і не залишити між ними жодної щілини для поезії. У текстах Мірека жива поезія струменіє, як жива вода.

3. Осот Мирослава Лаюка

Найбільшою літературною радістю за кілька останніх років для мене стала поява поета Мирослава Лаюка. Це якісь абсолютно нереальні тексти. Саме у таких випадках розумієш, що таке ретранслятор. Коли читаєш Лаюка, то розумієш, що такі вірші не пишуть, а записують. Певна річ, є чимало декору. За якийсь рік-два писання поет відловлює свій умовний стиль, мову, і ними послуговується. Але є речі, які зумисне не придумаєш.

«Осоте!» Така назва поетичної книжки Мирослава Лаюка, яка нещодавно вийшла у видавництві «Смолоскип». Власне, спочатку поет здобув першу премію літературного конкурсу, який вже багато років проводить це видавництво. Крім того, збірка здобула ще кілька літературних нагород. Два роки поспіль Мирослав одержує відзнаки конкурсу «Коронація слова» у номінації «П’єси». В одному з інтерв’ю він проговорився, що зараз пише роман, який невідомо чи буде дописаний. Себто маємо письменника широкого діапазону і великої потуги, який гучно про себе заявив і тримає планку.

З часу минулорічного «смолоскипівського» лауреатства уродженець села Смодна на Гуцульщині, а нинішній студент Києво-Могилянської академії почав часто відвідувати різноманітні літературні акції. Завдяки неординарній манері читання він захоплює публіку своєю емоцією і вже не конче знати змісту. Бо насправді зміст не завше піддається розумінню навіть при уважному читанні.

За словами Мирослава Лаюка, його книжка є не просто збіркою віршів, а саме поетичною книжкою. Вона строго структурована і лише при послідовному читанні може бути відчитування певних кодів. У післямові Василь Герасим’юк наголошує: «Такого (чи приблизно такого) поета я чекав у дев’яностих. Не йшлося, звісно, що очікуваний мав би бути з Карпат. Чи з Хортиці. Просто хотілося, щоби на самому фіналі християнського другого тисячоліття і найстрокатішого двадцятого віку прийшов і поет для «людей книги», а не тільки для «людей газети» .

І справді, з добре угноєного ґрунту безлічі авторів паперових збірок і безміру мережевого контенту, який продукує сучасний український літературний процес, проросла незвична для української (і світової) поезії рослина осот. Лише така рослина може виростати на грядці поміж кущами картоплі, на смітниках і на київських пагорбах. Це сильна поезія, яка може вколоти гострими пелюстками, це сильна рослина, яка може бути богом, дияволом, або й самим поетом.

Василь Карп’юк