Доля цього твору виявилася на диво невтішною, загадковою, ба навіть трагічною. В силу невідомих причин книжка відомих своїми містичними детективами авторів пролежала у видавництві «Фоліо» близько трьох років. Складається враження, ніби навіть сучасні герої роману «Моя божевільна» Світлани і Андрія Клімових — не кажучи про тих, чия спадщина донедавна була захована під грифом «зберігати вічно» — мусили піти з життя, аби книжка вийшла, і цю гірку історію нарешті можна було розповісти.

Розповідь авторам, слід визнати, вдалася. Такого напруженого ритму, синкопованого трагічними схлипами з історії українського радянського письменства на кшталт загибелі Хвильового і знищення цілого класу пролетарської літератури, давненько не траплялося у розміреній бібліографії Розстріляного Відродження. Усі ці «повісті про Харків» писалися здебільшого в еміграції, вибірково, епізодично, з публіцистичним надривом і щоденниковою герметичністю. Натомість повновагого твору про трагедію української культури у самісінькому серці Радянської України — столично–пролетарському Харкові — у найближчій історико–літературній ретроспективі не спостерігаємо. Альтернативним відлунням звучить хіба що роман «Свідок» Варвари Жукової про наступний, не менш маловідомий, період національного відродження у Харкові 1940–х років.

Так само, як у «Свідку», у романі–ребусі Клімових задіяні нескладні псевдоніми — Хорунжий (Хвильовий), Филипенко («папаша» Пилипенко), Михась Кудлатий (Михайль Семенко). Проте альтернативної історії, як у «Свідку» про воскресіння спаленого поета Свідзінського, у «Моїй божевільній» не так багато, хіба що долучилися до похоронної процесії Хвильового ті з близьких, які самі нещодавно отримали змогу гомоніти з ним у пролетарсько–райських кущах: «Там стояли ті, кого вона добре знала, — тісненький гурт, і з ними Казимир Валер, художник. Вона не могла не впізнати цю худорляву сутулу спину, прямі плечі, довге легке волосся, хрипкуватий, сповнений насмішки голос».

Тож перед нами у безумному леті до свого безславного кінця проминає хвацька кавалькада знакових постатей з будівничих Загірної комуни, тлумачаться обірвані на півслові таємниці (зокрема, щодо ненаписаного роману Хвильового), описуються п’янки–гулянки столичної літературної братії, цехові, родинні та інші причинно–наслідкові зв’язки, що швидко згоряли у жаркій репресивній заметілі Розстріляного Відродження. Відбувається романна містерія на тлі знайомих із хрестоматійної класики літературних ландшафтів: вулиця Сумська, театр «Березіль», спорожнілий будинок «Слово». Коротко, майстерними штрихами змальоване божевільно–трагічне бенкетування письменницької братії початку 1930–х років, викликане страхом перед політичними репресіями. І відтворено усе це з прискіпливою увагою до найменших деталей побуту, оскільки автори мають безпосереднє відношення до Літературного музею, і роману недаремно передують рядки про те, що обоє мали можливість спілкуватися із зацілілими героями свого епохального кошмару, тож написаному, як–то кажуть, цілком можна вірити.

Загалом інтрига роману «Моя божевільна» — ліричного епосу з рисами літературного трилеру — закручена довкола самогубства Миколи Хвильового і таємничої валізи з його рукописами, в якій виявилися, зокрема, щоденники з пророчими візіями містично–космогонічного кшталту, які мають відношення до історії України, її культури і окремих доль, смертей, кохання та інших галантерейно–бакалійних складових строкатої епохи 1920–30–х років. Хоча, містичними у романі вони видаються лише непосвяченим, а той з героїв, хто прочитав ці страшні пророцтва, невдовзі розуміє, що «вимислу і гри уяви у них не більше, ніж у приходських книгах, де реєструються дати смерті, хрещення і шлюбу». При цьому будь–який роз’яснювальний постмодернізм далеко попереду, мертві очі літературних комунарів зазирають в душі героїв оповіді, пити і кохатися з комунізмом за клунею доводиться все частіше, тому без рятівного прикладання холодного браунінга до скроні у цьо­му письменницькому дурдомі, змальованому у «Моїй божевільній», не обійтися.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО