Уже років із десять, як на обкладинках українських книжок прижилася ця химера: замість анотації — фантасмагорійна нарізка «сюжету» з не менш дивоглядними «характеристиками» твору. От і на звороті нового твору Пауло Коельйо: «Хрестоносці от–от захоплять Єрусалим...» Попервах навіть подумалося, що бразилійському письменникові закортіло погратися в Умберто Еко з його «Баудоліно». Та вже друга сторінка читання засвідчила, що це не просто «той самий» Коельйо, а й, сказати б, — Коельйо в чистому вигляді.

В усіх своїх творах бразилієць був проповідником. Але замолоду добре усвідомив, що шлях до бестселерної слави пролягає винятково через динамічний сюжет: чи то легендарно–абстрактний, як в «Алхіміку», а чи побутово–романтичний, як в «Одинадцяти хвилинах» або в «Заїрі». Навіть наскрізь декларативний «Воїн Світла» мав свій сюжет — у даоському розумінні. Й лише на верхівці визнання письменник дозволив собі першу спробу неприхованої дидактики: Пауло Коэльо, «Подобно реке...» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2006). У тій книжці коротеньких споминів–притч він, до речі, сформулював свою цілковиту відмову від претензій на Нобелівську премію та повну відданість масовій літературі: «Все писатели борются за один и тот же трофей, стараясь написать книгу настолько непонятную, что ее признают лучшей... И лишь благодаря одному рок–музыканту, однажды обратившемуся ко мне с просьбой написать слова к его музыке, я свернул с пути поиска бессмертия и вернулся в окружение обычных людей».

Сьогорічне видання «Руко­пису, знайденого в Аккрі» (першодрук в Ріо де Жанейро, 2012 р.) — це афористична збірка житейської мудрості в жанрі євангелій. Так, тут є і хрестоносці, й переддень падіння Єрусалима влітку 1099 року. Але цей сюжетний (знов–таки!) якірець потрібен авторові хіба з двох причин. По–перше, переддень трагедії як нагода помислити, що лишиться по тобі й від тебе. По–друге, ця історично упізнавана подія мала статися після постання християнства, на цінностях якого ви­будовується кожен твір П.Коельо. Те, що письменникові йдеться не про історію, конечно ясно, коли натикаєшся на, здавалося б, редакторський недогляд: мандрівний грек–оповідач (його могли би звати і Гомером) раптом оговорюється — «усі листи, папери, вирізки з газет...». Те, що йде потім, — позачасний афоризм, котрому байдуже, чи на сюжетному табло раннє Середньовіччя, чи ХХІ століття.

Перше, чого прагне навчити єрусалимців грек–євангеліст у вечір напередодні штурму міста — «не дозволяти, щоб їх налякали слова демона, який каже: «Ви втрачаєте час». За великим рахунком, ідеться про теорію тривоги (або тривожності), що зараз активно дискутується психологами. «Тривога народжується разом із людиною. А що ми ніколи не зможемо панувати над нею, то навчімося співіснувати з нею — так само як людина навчилася співіснувати з бурями», — каже оповідач і завершує свою есхатологічну притчу, ніби коментатор Біблії: «Якщо вона /тобто, тривога/ надто наблизиться до тебе, відповідай їй: «Нічого не кажи мені про завтрашній день, бо мене там уже чекає Бог».

Від дня завтрашнього можна відгородитися таким теоретизуванням, а як бути із днем нинішнім, хай навіть із нього й витіснено тривогу? А тут уже — весь Коельйо взагалі: «Я хотів би, щоб наші очі відкрилися й ми зрозуміли, що нам ніколи не доводилося прожити два однакові дні». Тобто, кожен день — як чудо. А чудеса — позачасові. Єдине, що перешкоджає бачити щоденні дива — страх. Антипод страху — любов: «І час перестане існувати. Бо на землі втіхи, де народжується справжнє кохання, усе нескінченне... Любити — означає бути доступним для чудес».

Це знов–таки добре відомий нам з десятка попередніх книжок Пауло Коельйо. Але автор запобігає читацькому викриттю у самоповторі: «Забудьмо все, чого нас навчали про любов, бо кожна зустріч є іншою і має власні агонії та екстази». І в «Рукопису...» є кілька нових рецептів від метра. Наприклад: «Хтось» існує тільки тому, що ти його любиш»; або — «ніколи не втрачай нагоди показати свою любов. А надто в стосунку до тих, хто перебуває поряд. Бо саме їх ми повинні остерігатися, адже їм найпростіше поранити нас».

Друга добре відома фішка П.Коельйо — тема дороги як дао. «У циклі природи не існують ані перемога, ані поразка: існує рух... Правильна дорога — це дорога природи, яка постійно змінюється, як дюни в пустелі... Замість створювати комфорт упевненості, дорога дарує радість викликів... пригоду днів, які прийдуть... І я хочу сказати тим, для кого авантюра становить небезпеку, які схиляються до життя рутинного: воно вбиває вас передчасно». Тут, якщо перекидати містки до сучасної української літератури, Пауло Коельйо постає таким собі побратимом Валерія Шевчука — особливо в цьому пасажі: «Не намагайся бути корисним. Намагайся бути самим собою; цього досить і в цьому вся суть... Не ходи ані швидше, ані повільніше, аніж ходить твоя душа».

Зрештою, як і В.Шевчук, П.Коельйо прагне «воювати проти демонів нетолерантності й нерозуміння». Але поборювання це не оружно–агресивне, а по–сковородинівськи самозаглиблене: «Бог, який усе бачить, знає, що приклад, який ти комусь подав, допомагає покращити світ». Зрештою, у «Рукописі...» з’являється ще один мотив, що ситуативно поєднує усіх трьох авторів (Коельйо, Шевчук, Сковорода): «Веселість заразна, й вона завжди примудряється знаходити розв’язання проблеми там, де логіка з великими труднощами знаходить пояснення для помилки».

У тексті «Рукопису, знайденого в Аккрі» — безліч афоризмів, потрібних, здається, зневіреному середньому класу України. Приміром, таке: «Люди, які прагнуть лише успіху, майже ніколи не домагаються його, бо він є не метою в собі, а наслідком». І тут же П.Коельйо пропонує формулу «від протилежного»: «Працюй більше, щоб не мати вільного часу й думати менше. Працюй надміру, щоб перестати жити повним життям». Взагалі–то весь цей текст цілком може правити за тренажер із софістики (в доброму розумінні) a la Декарт.

Десь наприкінці книжки читаємо: «Я навчився розуміти, що мости слід переходити, після чого їх треба руйнувати назавжди». Що, як це стосується власної творчості? Він вирішив зовсім відмовитися від сюжету? Тоді нам варто надалі чекати від Пауло Коельйо «золотої» збірки афоризмів. І хто би щось не казав про ідейні запозичення — ці максими є наслідком його власної майстерної адаптації, коли професійна «вишуканість перетворює складні думки у фрази, що їх усі спроможні зрозуміти».

Костянтин РОДИК