Гості програми "Зелена лампа" – письменники, засновники видавництва "Зелений пес", організатори багатьох фестивалів, громадські діячі, бунтівники і дисиденти брати Віталій і Дмитро Капранови.

Антін Мухарський: Почитавши вашу біографію, ми зробили висновок, що ви – стовідсоткові москалі. По-перше, Капранови…

Віталій Капранов: Ні, це білоруське прізвище.

Антін Мухарський: По-друге, ви народилися в Молдові. Всі москалі переважно народжуються в Молдові.

Віталій Капранов: Ну, таке буває. Так само, як Борис Заходер, - москаль, який народився в Молдові, на Придністров’ї. 

Антін Мухарський: Навчалися ви в “Уральском политехническом”.

Віталій Капранов: Разом з Єльциним в одній групі.

Антін Мухарський: Жили в Москві…

Дмитро Капранов: … Але на вулиці Івана Франка, що нас вже виправдовує. Дехто в Києві живе на Московській, пардон… А ми в Москві жили на Івана Франка.

Антін Мухарський: Коли у вас вперше відбувся той поштовх, що ви відчули себе справжніми українцями, приїхали сюди і почали робити свою справу – видавничу – велику, натхненну, творчу?

Дмитро Капранов: Робити ми почали раніше, ніж відчули себе українцями, бо українцями себе відчули ось тут зараз, нарешті.

Антін Мухарський: А що цьому сприяло? Шоу-балет “Вітерець”?

Віталій Капранов: Звісно. І взагалі атмосфера.

Дмитро Капранов: Якщо українці так живуть, то давайте будемо українцями!

Віталій Капранов: Нещодавно ми знімалися в кіно в Іллєнка, поголили ці свої декадентські борідки… І подумали: от з борідками ми так трішки схожі на інтелігенцію, а коли вистригли чуби – то така хохляндія, що нема де клейма ставити.

Антін Мухарський: Ми забули запалити зелену лампу – прошу: дві рими на слово “запались”.

Віталій Капранов: Е-е… Не знаю. Ну, ми ж не поети, а прозаїки!

Антін Мухарський: Тоді просто скажемо: все буде добре – зелена лампа запались!

Антін Мухарський: Чи часто ви зазираєте до інтернету і дивитеся, що про вас пишуть, кажуть добрі та злі люди?

Віталій Капранов: Насправді ми весь асортимент знаємо: ви тільки збираєтеся стосовно нас пожартувати, а ми вже цей жарт 25 разів чули.

Антін Мухарський: Я не буду жартувати поруч із такими монстрами, як то кажуть, іронічної прози, а інколи, кажуть, і дуже серйозної прози, проте абсолютно позитивними людьми.

Антін Мухарський: Дружин своїх, близнючок, ніколи не…

Віталій Капранов: А який сенс?

Дмитро Капранов: Навіщо плутать однакових?

Віталій Капранов: Все просто: зранку прокидаєшся і дивишся, якщо поруч лежить Інна, отже, я – Віталій, якщо поруч Свєта, тоді я - Дмитро. І так вже на цілий день зарядка.

Антін Мухарський: А якщо прокидаєтеся, а поруч Дмитро?

Віталій Капранов: Значить ми у відрядженні.

Антін Мухарський: Я пам’ятаю цю фантастичну акцію, коли ви розпродали, якщо не помиляюся, 2 тисячі книжок. 

Дмитро Капранов: Було таке.

Антін Мухарський: Ваші мистецькі акції останнім часом здебільшого культурологічні. От, наприклад, акція, про яку йшлося у “Візитівці”, коли під Кабміном зібралася купа народу, а ви палили рукописи, протестували проти того, що нищиться українська книжка. Що зараз відбувається в українському книговидавництві? Як держава ним опікується?

Віталій Капранов: Знаєте, як кажуть на Кавказі: “Папе стало легче – он перестал дышать”. Це приблизно і є нинішній стан видавничої галузі. Вийдіть на Хрещатик – хто знайде там книгарню, тому наллю сто грамів! 

Антін Мухарський: Остання книгарня на Хрещатику – це була “Сяйво”. Ще залишилася “Академкнига”. 

Дмитро Капранов: Остання була “Знання”.

Віталій Капранов: Вже два роки немає жодної книгарні.

Дмитро Капранов: На центральній вулиці столиці немає жодної книгарні. Центр Києва – це запаскуджена автостоянка, люди змушені між автомобілями протискатися. А ввечері там живуть гопніки, які можуть дати тобі по голові пляшкою, щоб забрати мобільний телефон. Такий сьогодні стан країни.

Віталій і Дмитро Капранови: (співають “Як тебе не любити, Києве мій)

Антін Мухарський: (співає) “Знову їздять “кубіки”, гопнік морду б’є. Як тебе не любити, Києве мен”.

Антін Мухарський: Ви якісь акції плануєте найближчим часом?

Дмитро Капранов: Ми дуже шкодуємо, що не були організаторами акції у Врадіївці, але досвід режисерський і постановочний, ентузіазм акторів, сподіваюсь, уже восени зможемо використати.

Антін Мухарський: Як це відбувається – ви придумуєте цю акцію, пишете сценарій, знаходите кошти чи все спонтанно народжується?

Віталій Капранов: Якось воно само приходить – ти знаєш тему, знаєш людей, публіку. Якщо ми протестуємо, значить, ми когось б’ємо, щось палимо.

Дмитро Капранов: Тихо стояти і протестувати ми не навчені. Навіть у школі ми тихо не протестували, а знімали клас з уроків і йшли на пляж. Оце такий протест.

Антін Мухарський: Ви завжди були бунтівниками?

Віталій Капранов: У 9-му класі нас вигнали зі школи. Ми – дисиденти.

Дмитро Капранов: Причому ми були відмінниками, але нас виперли зі школи.

Антін Мухарський: Як ви ставитеся до дисидентського руху в Україні?

Віталій Капранов: Позитивно.

Дмитро Капранов: Вони зробили велику справу, передали нам Україну в руки, і тепер наше завдання – не запаскудити те, що вони для нас зробили. Розумієте, в чому прикол – вони вже старі, відходять, а країна залишається нам. А ми тут яке паскудство влаштовуємо: хто нами керує, які вони звичаї насаджують. Це ж ми з вами таке допустили. І хто ми після цього? Якщо ми своїм дітям передамо країну в такому стані, як зараз, то вони плюнуть на нашу могилу. Це єдине, на що ми заслуговуємо насправді.

Віталій Капранов: Тому наше завдання – передати таку країну дітям, в якій вони могли б жити і пишатися нею. А тут вже всі засоби добрі. Треба битися – будемо битися, треба писати – будемо писати. Треба буде “мочіть в сартірє” – будемо “мочіть”.

Антін Мухарський: Питання з Фейсбуку: Хто зараз в Україні є реальним героєм, і що він конкретно зробив?

Віталій Капранов: Якщо йдеться не про нас, тоді який сенс розповідати…

Дмитро Капранов: Давайте так – я буду говорити про Віталіка, а він – про мене. Справжній герой – це Віталій Капранов. Він зробив, саме завершив, комікс з історії України.

Віталій Капранов: Справжній герой – це Дмитро Капранов. Він створив комікс з історії України. 80 сторінок – вся історія: від сарматів до незалежності в картинках. 

Антін Мухарський: Запитує Андрій Свій: Чи є у вас магазин української електронної книги і як то продається?

Віталій Капранов: Електронна книга взагалі хріново продається, її прекрасно скачують безкоштовно, так значно краще розповсюджується.

Антін Мухарський: Скільки коштує електронна книжка? Наприклад, “Щоденник моєї секретарки”. 

Віталій Капранов: Електронна коштує 20 гривень, а паперова – приблизно 50 гривень.

Антін Мухарський: А скачують за 20 гривень?

Віталій Капранов: Ні, скачують за один клік, безкоштовно.

Антін Мухарський: Питання з Фейсбуку: Чи існує літературна критика в Україні? Хто, на вашу думку, є найбільш шанованим літературним критиком?

Віталій Капранов: Критики як такої не існує – нехай не ображаються ті, хто вважають себе критиками.

Дмитро Капранов: Немає критики як процесу, але є критики.

Віталій Капранов: Однак є спорадичні напади критики. Наприклад, у Кокотюхи прекрасні бувають.

Дмитро Капранов: У того самого Грабовського чи Долженкова, тобто є імена.

Антін Мухарський: “То де ж знаходиться щастя у підарастів?” – запитують Оля і Люда.

Віталій Капранов: Це питання не до нас.

Дмитро Капранов: У нас є такий гетеросексуальний вірш, рідкісна нині лірика:

Можна я з тобою поруч сяду

І наллю у келихи вино.

Це у підарастів щастя ззаду

А у нас попереду воно.

Антін Мухарський: Як ви ставитеся до цього гендерного питання?

Віталій Капранов: Про гендер у нас теж є вірш:

Із гендером було непросто ще у сивій давнині,

бо в лесбіянок був свій острів,

а от у підарастів – ні.

Антін Мухарський: У мене є ваша цитата: “Чоловік повинен запліднити якомога більше жінок і героїчно загинути за батьківщину”. Чим ви підтверджуєте її особисто? Чи готові загинути за Україну?

Віталій Капранов: “Душу й тіло ми положем за нашу свободу” – ніхто не скасовував цього рядка в гімні. Якщо українець не готовий покласти душу й тіло за свободу, то це не українець, він нічого не вартий.

Дмитро Капранов: Згадайте, в Ліни Костенко в “Марусі Чурай” абсолютно “потрясний” плач – коли плачуть за козаком, який загинув вдома, а не в бою. Як молодий парубок може загинути вдома?! Козак повинен загинути в бою, на чужині, героїчно. А вдома ховають тільки жінок, старих і, не дай, Боже, малих. Це сутність, цього не треба забувать. Те, що ми зараз “кушаєм” плавлений сир, не звільняє нас від необхідності загинути за батьківщину.

Антін Мухарський: Цитата з видання “Український Тиждень”: “Доводиться визнати, що російське – радянське, а радянське – російське. Ще раз більшовицький проект є прямим продовженням і складовою частиною російського. Отже, намагаючись подолати тяжкий спадок у процесі деколонізації та дерадянизації, неминуче доведеться дистанціюватися від ментальної Росії, передусім у собі”. Ви згодні з цим глибоким твердженням?

Віталій Капранов:) У нас є ще глибше твердження: комунізм був у Росії ще за царя Івана Грозного. Що таке комунізм? Це община плюс оприччина. Община як спосіб володіння землею, наприклад, колгоспи. А оприччина – люди, яким можна все, - НКВС, ЧК, ФСБ. Тобто комунізм в Росії існує вже кілька тисяч років.

Дмитро Капранов: Ще Золота Орда була комуністами. Бо як живе кочова держава? Приїжджають, забирають і йдуть.

Віталій Капранов: А місцевим ханам дають змогу як завгодно всіх мордувать. Потім знову приїхали, пограбували і пішли геть. Ось така модель держави в Росії ще з часів Золотої Орди.

Дмитро Капранов: Населення Росії звикло, що їх постійно грабують, воно терпить це тисячі років. Українці мають трохи іншу модель. Уся світова колонізація, всі орди завжди зупинялися тут, тут є кордон осілості, плюс буферний кордон козацький або половецький. І об це розбивалися всі східні навали. Тому Україна – це такий форпост, де люди цінують свободу, і можуть дати п… мєнтам, державі й так далі.

Антін Мухарський: А чи може бути дружба між Україною і Росією? На чому вона мусить будуватися?

Віталій Капранов: Дружба може бути між ким завгодно. А будуватися вона повинна винятково на розподілі рівності, тобто ми відповідаємо за одне, вони – за інше, але ми рівні в стосунках.

Дмитро Капранов: І треба пам’ятать святе “русское правило” (воно в них є, але вони не пам’ятають його): “Друзів не є…ть”.

Антін Мухарський: Україна має якусь історичну місію у геополітичному векторі щодо Росії, наприклад?

Віталій Капранов: Безперечно, упокорення передусім ментальне, тобто ми повинні їх заспокоювать – Україна Росії потрібна, як “Персен” на ніч, вони на нас зривають свою агресію, а Європі вже дістається менше. Тому ми сподіваємося, що цю місію вже виконали і перейдемо до наступної.

Дмитро Капранов: Європі Україна також корисна, тому що ми зберегли нормальний, природний спосіб життя, нормальне ставлення людей одне до одного, відвертість. І ще – українці свободолюбна нація, яка зберегла цю свободу впродовж тисячі років. Незалежність в Україні завжди була, вона не прийшла в 1991 році, хоч автономія, хоч військо Запорізьке як потужна держава, Буське військо, яке розігнали, Азовське військо, Кубаньське військо, підпільна держава з армії УПА, яку було організовано в 1944 році і до 1954 воювала. І на тлі цього Радянська Україна все одно була, хоч і криво-косо, але незалежна.

Віталій Капранов: Ми звернули увагу на таку річ: УПА згорнула повністю бойові дії в 1953-му, а в 1954-му Україні віддали Крим. Навіщо? Щоб заспокоїти. Чому Україну зробили засновником ООН? Насправді це все – перемоги наших дідів, тих, хто був у лісі, які не здавалися. Шухевич воював проти Сталіна більше, ніж Гітлер, ніж будь-який ворог, майже десять років. І коли в 1991-му Україна стала незалежною, то ми вже були членами ООН, а ми вже й світом визнані, у нас своє міністерство закордонних справ, своє міністерство оборони. Україна була єдиною республікою в Радянському Союзі, яка мала своє власне міністерство оборони. А потім нам ще кажуть, що незалежність упала з неба…

Дмитро Капранов: Вона полита кров’ю, у тому числі й Крим, який відвоювала саме УПА, як це не дивно звучить, вона в лісах відвоювала назад Україні півострів. Точно так само, як Богдан Хмельницький був союзником кримського хана, як Петро Дорошенко, Пилип Орлик – всі були хани були союзниками, це були міжнародні домовленості. І сьогодні Крим – наш, і це історично правильно. Тому що і козаки, і кримські татари – це одне й те саме, тільки перші – православні, а другі – мусульмани. І от коли ти відкриваєш для себе такі речі, то починаєш пишатися власним народом. Устим Кармелюк воював із режимом 23 роки - більше, ніж Шухевич.

Віталій Капранов: Ми вважаємо буцім він - Робін Гуд, який грабував маєтки, по його справі проходило 20 тисяч людей, дві дивізії, а командир дивізії – це генеральська посада. Можете собі уявити генерала, який грабує маєтки і роздає бідним? Отже, українці завжди бунтували, боролися, скасували кріпацтво в Росії. Щодо місії: хто скасував кріпацтво – безперервні бунти українців в ХІХ столітті. Тоді російський цар сказав: треба скасувати кріпацтво згори, поки вони не зробили це знизу. Хіба в Росії були якісь повстання? Ні, вони сиділи і хавали своє кріпацтво, вони такими народжувалися.  

Антін Мухарський: Що ви думаєте про шансон, попсу, шоу-бізнес?

Віталій Капранов: Кожному своє. Один любить огірок, інший – ананас. Людина повинна мати вибір, а сьогодні, на жаль, немає вибору. Кожен хоче бути щасливим. А щастя просте: от дебільний сидить, язик висунув, йому цукру капнули – він щасливий, бо іншого щастя не знає.   

Антін Мухарський: Це так гіпотетично-метафорично кажете про глядачів, які дивляться серіали…  

Віталій Капранов: Хтось отримує насолоду в інший спосіб, більш культурний.

Дмитро Капранов: Дехто може отримати насолоду і від анархо-кабаре, хтось від Ван Гога чи Тараса Шевченка.

Віталій Капранов: Але для того, щоби бути по-справжньому щасливим, треба бути людиною освіченою і культурною, бо ти не знатимеш, як бути щасливим інакше, ніж бухнувши пива.