— Почула, що ти радикально «прополюєш» свою книгозбірню. Це ж за яким принципом? І куди запроторюєш «забраковані» книжки?

— Так, я справді звільняюся від книжок, яких у моєму домі вже давно забагато, і роблю це не вперше. І хоча чудово розумію, що по світу викидається безліч застарілих книжок, котрі давно пережили себе, котрі можуть цікавити лише як свідчення епохи, коли вони створювалися для дуже вузького кола фахівців, — навіть такі книжки, буває, викидати важко. Адже їх ніхто не прийме навіть у подарунок, їх доведеться нести на смітник, тобто прирікати на ганебну смерть. А ми, ті, хто протягом багатьох років збирали домашні бібліотеки, мимоволі увібрали в себе побожне ставлення до книжки, що не завжди є позитивним, яке заважає, але якого не так і легко позбутися. Адже домашня книгозбірня, як і будь-яке явище у світі, має й темну сторону: велика кількість книжок у невеликому помешканні мимоволі поступово вбиває господарів, перестає бути джерелом знань, стає абсурдним нагромадженням паперу, що призводить не до розширення життєвих обріїв, а до легеневих захворювань. Та й не всі книжки є аж таким джерелом знань: деякі не розкриваєш роками, деякі не береш з полиці десятиріччями й усвідомлюєш, що не візьмеш ніколи... І однак викинути їх важко, бо тим самим ніби приєднуєшся до гурту варварів, котрі палили книжки прилюдно — саме як джерело великих ідей. Адже вогнища з книжок на вулицях — то такий самий жах, які і публічні (та й не публічні) масові страти. Спалювання книжок було символічною демонстрацією варварської влади навіть не над життями людей, а над ідеями, які живлять людське життя. Але все тече, все змінюється... Деякі з книжок, які палили, боячись написаного в них, уже давно застаріли й нікого не лякають. А сучасні варвари, які правлять світом, не палять книжок, а створили якомога потужнішу індустрію розваг. Чи не вона зведе до мінімуму кількість читачів?

— Але ж вони все одно лишаються. Нині в Інтернеті можна знайти мало не все, чого інтелект і душа забажає... Може, саме Інтернет є тим віртуальним вогнищем, яке спалить книгозбірні публічні й домашні?

— Так, нині ми переживаємо інформаційну революцію. Є молоді люди, які майже не тримали в руках паперових книжок, одначе вони прочитали й прочитають. Але все одно — не всі готові читати з екрана. Я є активним користувачем Інтернету вже понад десять років, але великі тексти волію читати в паперовому вигляді. Я ще не засвоїла рідер, хоча, мабуть, уже настав час. Статті здебільшого читаю з екрана, книжки проглядаю, але, якщо котрась мене дуже зацікавить, куплю її в паперовій версії. Може, потім «сплавлю», але спочатку куплю. Хоча, повторюю, викидати все одно важко. Я чомусь дуже вдячна тим, хто бере в мене якісь книжки в дарунок, тим самим зменшуючи мій «гріх» знищення книжок, хоче це, мабуть, у моєму випадку, й не гріх.

— А які саме книжки в тебе беруть, а які не беруть навіть «за так»? Чи є певні закономірності?

— Охоче беруть покети детективів і трилерів, брали б і жіночі романи, але такі в мене не водяться. А детективи іноді купую, бо є потреба в інтризі, яка тримає увагу протягом усього тексту... Я охоче віддаю прочитані покети, бо їх і на полицю не поставиш: вони не для цього робилися навіть із огляду поліграфії. А щодо інших книжок — тут залежить від кола мого спілкування. Судячи з того, які книжки пропонують букіністи, є певне коло людей, котрі й досі хочуть мати книжки радянських письменників, за якими колись стояли черги в бібліотеках: Анатолія Іванова, Петра Проскуріна. Таких авторів у мене на полицях ніколи не було, а от книжки Юрія Трифонова, значно кращого письменника, які я свого часу прочитала із певним задоволенням, я викинула. Хоча колись вони мені здавалися наближенням до істини. Нині зрозуміла, що вони застаріли, що істина — не там. І серед моїх знайомих виявилися люди, які люблять україніку всілякого гатунку, тож кілька кілограмів томів перейшло до них. Також узяли в мене чи не десять кілограмів книжок ті, хто вивчає іноземні мови.

— Ти згадала букіністів — може, щось узяли б вони, бодай за копійки?

— Це сталося в першу «прочистку» моєї бібліотеки. Забрали все, що «піде». Тих, хто хоче продати ненові книжки, суттєво більше, ніж тих, хто хоче їх купити. Букіністи — як посередники між ними — дуже «перебирають харчами», беруть лише те, що напевне продадуть. А ризикувати не хочуть навіть даром: адже тягати книжки — теж робота, що має бодай якоїсь винагороди.

— А бібліотеки? Адже вони майже не поповнюються, а до районних бібліотек все-таки люди ще ходять.

— Я занесла до районної бібліотеки кілька художніх книжок сучасної західної літератури. На це в них є попит. А старі книжки й там брати не хочуть, і це, мабуть, зрозуміло. Бібліотекам варто мати у своїх фондах те, що цікавить їхню цільову аудиторію.

— Але чи взагалі потрібні нові надходження до бібліотек?

— Звісно потрібні! Люди не ходять до бібліотек, бо не сподіваються знайти там щось цікаве. Адже добре укомплектовані бібліотеки — то все-таки порятунок від гріха викидання книжок. Я не раз купувала якусь книжку, знаючи, що то не вічна цінність, але мені дуже хотілось її прочитати. А так би взяла в бібліотеці, прочитала, повернула б — і гроші б зекономила!

Людмила ТАРАН