Та тим, що Конституція України гарантує свободу мітингів і маніфестацій, а Конституція США гарантує свободу після мітингів і маніфестацій.

Нагадаю, що коли 1 травня 2004 року учасники мітингу "Нашої України" в Харкові прибили до щитка сорочку, на якій написали "Янукович, віддаємо тобі останню сорочку. Годі обдирати народ!", і занесли цю сорочку до Харківської обласної адміністрації, то їх засудили до 15 та 10 діб адмінарешту. Ніби тому, що вони образили гідність прем´єр-міністра.

Правда, хлопаки довго не посиділи, бо після протестів "Нашої України", коли ця справа набула значного резонансу, губернатор Кушнарьов попросив суд, щоб той переглянув свій вирок.

Те саме бачимо й зараз: президент дав вказівку і затриманих опозиціонерів відпустили. Ну і спробуйте лишень засумніватися в тому, що наші суди незалежні. Захотів – покарав, захотів – помилував. Як за царя-батюшки.

Авжеж, поліція в Європі та Америці теж, буває, нещадно лупить палицями, але це випадки особливі. А коли зафіксоване таке побиття, то поліція відповідає перед законом. Ми ж, щоб добитися справедливості, змушені довго і нудно маніфестувати. А в результаті нам можуть кинути кістку. Точніше три лушпайки.

І що далі? Ця примітивна жертва нікого ні в чому не переконала. Протистояння триває.

А найбільший маразм полягає в тому, що влада й далі продовжує мати нас за лохів. У час такого напруження вдається до фальсифікацій на довиборах. Це взагалі незбагненно і не вкладається в голову. А задля тамування народного гніву збирається пересіяти уряд. Але ротація уряду – це не відставка. Невже незрозуміло, що такої жертви народ не прийме?

Замість того, щоб сісти за стіл переговорів і до чогось добалакатися, щоб не заганяти ситуацію в глухий кут, влада робить усе можливе для роздратування суспільства. На круглий стіл запрошують не тих, кого хотіла б бачити опозиція, а якихось провокаторів, а на зустріч зі студентами приводять зовсім не тих студентів, які були на Євромайдані.

Уже 2004 рік показав, що штучне привезення бюджетників і тітушок нічого насправді не дає. Бюджетники не стануть більшими патріотами влади, а якщо матимуть контакт з опозицією, то навпаки поміняють свої погляди. Який сенс було звозити під примусом стільки людей, якщо нема чим їх зайняти?

Співаки за двома-трьома винятками відмовилися веселити антимайдан. Бо знають, що це їм коштуватиме дорожче. Люди з антимайдану, відмітившись, тікали на Майдан, щоб бодай нормально поїсти. В результаті таки відбулося контактування. Декотрі з них виходили на сцену і дякували президенту за те, що дав змогу поспілкуватися з такими чудовими людьми.

Особисто мені довелося розмовляти з двома жінками з Луганщини. Їх схвилювали слова Азарова про те, що на базарах введуть касові апарати. Я пояснив, що базари – моя слабість і де б я не був, завше провідував базар, тому можу засвідчити, що касові апарати в Євросоюзі є не у всіх. І брехня, що продукти у нас відразу подорожчають. Вони вже у нас дорожчі. У нас дешевшими є тільки хліб і бензин.

Ці жінки ніколи не були за кордоном. Тому для них розповідь про те, що всі Західна Україна їздить купувати продукти в сусідні країни, була дивовижею.

Мабуть, цих спрацьованих людей вважають за роботів, бо пригощають їх ще й не такими ідіотизмами. Єлєна Бандарєнка, перевтілившись в полум´яну Розу Люксембург, звинуватила в нестримному екстазі Кличка в тому, що він платить податки в Німеччині і таким чином годує ветеранів вермахту. Забувши при цьому усвідомити, що ветеранів вермахту на нинішній час розшукати значно важче ніж ветеранів бальшой атєчєтвєннай, бо наймолодшому з них далеко за 80. А крім того це дуже незграбний плювок у бік Німеччини.

Страшилки про геїв нагадують тупу совкову пропаганду. Ще недавно, коли ми перли в Євросоюз, геї заважали лише комуністам, секті Догнала і русскому міру. Тепер це вже стало хвилювати геть усіх регіоналів і їхній електорат. І це при тому, що буквально днями радник Путіна одружився з іншим геєм. І чомусь ніхто у нас ще не додумався протестувати проти гастролей різних там моісєєвих, пєнкіних, звєрєвих, ба більше – регіонали і комуністи радо їх запрошують на свої корпоратівчики.

Але, попри те, що ми ще не в Євросоюзі, геї у нас трапляються і серед міністрів, і серед депутатів, і серед артистів. І якось це нікому не заважає, хоча ми їх не раз бачили. А от тих, яких ми ніколи не бачили, страшенно боїмося.

Артемій Троіцкій,російський музичний критик і журналіст, побувавши на Майдані, був захоплений видовищем цього укріпленого табору, який нагадав йому Запорізьку Січ: "И картинка фантастическая. Больше всего это похоже на какие-то дорогущие голливудские декорации – то ли "Мэд Макс", то ли "Побег из Нью-Йорка". То есть костры, баррикады, колоритнейшие люди. Для фотографов это вообще рай. На Майдане за один день можно сделать больше хороших фотографий, чем в Москве за целый гребаный год.

Огромную роль там играет церковь. Каждый час там происходит молебен. Выходят на главную сцену священнослужители, певцы, какие-то там видные люди, молятся, поют украинский гимн. В это время все эти десятки тысяч людей зажигают фонарики, и это просто... Это такая реальная народная мистерия, ничего похожего в Москве не было никогда – я в жизни никогда ничего такого не видел. Этого нет не только в России, этого нет вообще, я думаю, нигде в мире. Я не знаю, как это всё происходит там, скажем, в Таиланде или как это было в Египте. Думаю, что там это было по-другому. Там как-то всё это было шумно, агрессивно и так далее. А тут просто такой могучий монолитный народ.

Да, в общем-то, по сравнению с Украиной ситуация у нас абсолютно катастрофически кладбищенская, что, в общем, не означает, что мы все должны накрываться газеткой и ложиться в канавку. Нет. В общем, я считаю, что каждый на своем месте должен делать то, что ему совесть велит. Если таких людей постепенно будет становиться больше, а тварей дрожащих меньше, ну, может быть, и у нас когда-нибудь на массовом уровне вспомнят о чувстве собственного достоинства".

Справді, прогулянка Майданом – це незабутнє враження. Подивившись на оці просвітлені обличчя, щирі усмішки й очі, які горять надією, я отримую потужний заряд енергії і позбуваюся похмурих думок. Віриться, що усі ці люди, яких доля звела з різних кінців України і які гордо позначили свої намети назвами своїх міст і сіл, усвідомлюють, яке важливе історичне завдання покладене на них. Колись вони з гордістю розповідатимуть про свій вчинок дітям і онукам. Йдіть на Майдан, щоб зачерпнути ковток свіжого повітря.

Йдіть на Майдан, щоб набратися оптимізму й енергії.

Йдіть на Майдан, коли вас поймає зневіра.

Йдіть на Майдан, коли вас долають сумніви.

Бо там – на наших майданах – б´ється серце України. Там наша Україна. І там повинні бути ви.

А в ніч штурму 11 грудня я геть випадково відкрив книжку поезії Ліни Костенко і був ошелешений віршем, який трапився мені. Бо, виявляється, – усе вже давно написане.  

Казочка про трьох велетнів  

У чистім полі, в полі на роздоллі,

де колосочки проти сонця жмуряться,

Вернигора, Вернивода й Вернидуб —

три велетні — зібралися та й журяться.  

— Ми велетні, ми велетні, ми велетні.

Ми телепні, ми телепні, ми телепні!  

І сила ж є, і серце не мізерне,

і сто віків ні вмерти, ні заснути,

— все вернем, вернем, вернем, вернем!

А вже пора було й перевернути. погляд