Відсутність авторитетів – тих, які не кримінальні. Криза довіри з не надто обнадійливим висновком "Та всі вони однакові". Гостра нестача героїв. Про все це мільйони разів говорилося-переговорилося протягом останніх семи-восьми років.

Ми наче намертво вросли в цю безпозитивну й безперспективну ситуацію. Ми не те щоби погодилися з нею – швидше з тим, що іншої вже й бути не може. Герої – ті, яким слава – залишилися нам лише для патріотичного привітання.

Й от раптово ця чорна смуга завершується й ми знову опиняємося там, де зникають усі видимі суперечності між абсолютним і вічним з одного боку та моментальним і сьогоденним з другого.

І ми знову віримо в героїв. І вже навіть розпізнаємо їх у давно, здавалось би, знайомих обличчях.

Ці рядки про одного з них. У ці хвилини він дуже потребує нашої спільної підтримки. Це нескладно: треба лише думати про нього і подумки бажати йому сили. Він сам по собі дуже сильний, але ми все одно повинні його підтримати – і думками, й діями.

Наприкінці минулого року я скористався нагодою познайомитися з ним особисто. Звичайно, завдяки ЄвроМайданові – бо де ж іще хорошим людям тепер знайомитися? Майдан – це стільки міцних і добрих рукостискань, що позитиву вистачить на все подальше життя.

Простір особливого міжлюдського притягання, взаємного підживлювання й наснажування – ось що таке цей Майдан, це космічне електроявище.

Так от – ми хоч і зналися на відстані вже, смію припустити, давненько, але щойно тепер, за посередництвом Майдану та його особливого прискорення доль і зміщення орбіт, ми перетнулись особисто. Насправді я не дуже кваплюся до політиків.

Та й досвід особистого спілкування з ними в мене цілком мізерний, ділитися нічим, висновки й порівняння робити так само з нічого. У загальних рисах я знаю про них ледь не те саме, що й кожен із нас, тобто що вони є представниками дуже специфічного людського ґатунку, наслідком чого їх наділено незримими рогами і хвостами. Вони в цьому загалом невинні – це така їхня природа.

Але в його випадку для мене значно важливіше не те, що він теж політик. У грудні ми провели в розмовах не одну пару годин. Там ішлося не тільки про політику, хоч усе, повторюю та підкреслюю, діялося під час Майдану і значною мірою на самому Майдані. Але ми іноді говорили про значно глибші речі, ніж боротьба партій чи розподіл ключових посад після перемоги.

Бо він же, ви знаєте – ідеальний читач, пожирач книжок малих і великих, тонких і грубих, до того ж і сам обдарований прекрасним оповідацьким хистом. Про ораторський хист я міг би вже й не згадувати. Про публіцистичний тим більше. Про фонтанування жартами й анекдотами – й поготів.

Це все, звичайно, про Юрія Луценка, одного з моїх читачів. Ідеальних. Я впевнений: вам не довелося надто довго вгадувати, що ці рядки саме про нього.

За два з кількамісячним доважком роки перебування у в´язницях він прочитав понад три сотні книжок. Читання стало порятунком, втечею в інші, набагато вільніші світи. Читаючи книжки, можна було абстрагуватися від холоду, люті, болю і хоча б на трохи, на одну-дві години щодня, покидати стіни в´язничної камери.

У Лук´янівській вона, між іншим (чи таки до речі?), була історичною, своєрідною ВІП-камерою, в ній сидів у 1918-му Петлюра, з неї в серпні 1948-го виносили тіло українського поета й героя Вільгельма фон Габсбурґа, тобто Василя Вишиваного. Коротше кажучи, місце намолене. Тепер уже й Луценком.

Нині, після чергової дикості з його побиттям, ще раз переконуєшся в тому, в чому насправді хотів би хоч на крапельку засумніватися: влада таки свідомо йде на силову ескалацію. Та вона вже й не влада ніяка, а такий собі колективний провокатор, вона мріє, що у людей Майдану здадуть нерви, що урветься терпець, що… Далі про це не хочу.

У суботу я прочитав дуже слушну оцінку європарламентаря Ребекки Гармс – про те, що сьогоднішній режим України може відповідати на мирні протести лише насильством. Слово "лише" є в цій оцінці ключовим. Лише насильством. Нічого іншого, жодної розсудливої та хоч якоїсь компромісної пропозиції в нього для нас немає.

Фото залитого кров´ю Луценкового обличчя – це з одного боку черговий кадр багатосерійного кошмару, який, попри всі "заслуги" режиму, досі не вкладається в голову, навіть побиту беркутівськими кийками. З іншого ж боку – це черговий доказ у грубезному й дедалі грубшому, вже, либонь, на десятки тисяч сторінок, досьє злочинів.

Як усі справжні герої прекрасних романів, Луценко опинився саме там і саме тоді, бо вважав це саме своїм обов´язком як колишнього міністра. У тій ситуації він повівся абсолютно відповідально і разом із тим героїчно та красиво, тому що ні за кого не ховався і робив усе, що міг. Якщо не я, то хто? – так це називається.

На мій погляд, за великим рахунком саме він уже переміг у відборі на т. зв. "єдиного кандидата". Так, у нього відібрано право балотуватись, я знаю. Але чому б і не помріяти саме про такого президента – безстрашного і чесного? Плюс ще й такого, що навіть у в´язниці примудрився прочитати сотні розумних і добрих книжок?

Хай і з цього випробування він вийде зціленим та неушкодженим.