Усі його книги певним чином торкаються проблематики Центральної та Східної Європи. Також Мартін Поллак – відомий у німецькомовних країнах популяризатор сучасної української літератури. Книгу «Мрець у бункері» в українському перекладі буде презентовано на Книжковому арсеналі.

–  Мартіне, про що була твоя перша книжка?
– Моя перша книжка стосувалася Галичини , то була уявна подорож Галичиною і Буковиною. Ця книжка вийшла 1984 року і до певної межі була «продуктом» політики. З 1980 (до 1989) року я був персоною нон ґрата у Польщі – від початку руху «Солідарність» і до повалення комуністичного режиму.  Тож я шукав якусь споріднену тему, яка не вимагала б від мене поїздки до Польщі. Так з’явилася ідея написати уявну подорож до Галичини. На той час у німецькомовному просторі, на відміну від сучасності, Галичина була доволі невідомою, тож книжка мала великий успіх. Без хибної скромності можу сказати, що розпочав тією книжкою хвилю інтересу до Галичини: минуло вже 30 років, а книжка досі в продажу, видавництво Інзель продає її як покетбук. Таке трапляється нечасто.

– Що підштовхнуло тебе (лише) у 60-річному віці написати книжку про свого батька, так би мовити, показати публіці «брудну білизну» своєї сім’ї?
– Вочевидь мені було потрібно аж стільки часу, щоб зайнятися історією своєї сім’ї. До написання цієї книжки мене підштовхнуло таке: саме Австрія тривалий час не наважувалася відкрито говорити про своє недавнє минуле. Тому я й подумав, що було б добре написати таку книжку. Без гіркоти, звинувачень, дуже спокійну – але й не замовчуючи нічого (ми, австрійці, – світові майстри із витіснення і замовчування).

– За т.з. «забруднення рідного гнізда» в Австрії письменників добряче картали, згадати б Т. Бернгарда чи Й. Вінклера. Якою була реакція на «Мерця у бункері»? 

– Майже всі реакції на книжку були позитивними – мене дуже зрідка лаяли «забруднювачем гнізда». Звісно, негативні відгуки також були, не в останню чергу з боку моєї власної сім’ї, що я можу зрозуміти, але й вони були помірними. Здебільшого ж відгуки були позитивними. Часто після читань (а я й досі читаю з цієї книжки, передусім у школах) до мене підходили молоді люди зі словами «Я також із подібної сім’ї, дід служив у гестапо або прадід в СС, що мені робити, як реагувати на це?» Я не можу давати поради, як молоді чинити зі своїми історіями, таке кожен має вирішити для себе сам. Але моя книжка показала, що про минуле можна говорити без жодних загроз.

– Чи навчилася чогось Австрія після того, як у другій половині ХХ ст. було озвучено її нацистське минуле? Нині фашизм став чистиною історії чи він все ще є способом життя?
– Чи навчилася чогось Австрія? Так, звісно. Хоча я й не думаю, що цей розділ уже завершено. Роботи ще багато. Проте за минуле десятиліття ставлення до націонал-соціалістичного минулого, до участі багатьох австрійців у злочинах нацизму відчутно змінилося: сьогодні більшість австрійців готова прийняти своє минуле, також і провину старших поколінь.

– У контексті Майдану Україні часто закидають фашизм. Як ти – експерт зі Східної Європи й давній член лівого руху Австрії – оцінюєш ці закиди: це прояв глибокої стурбованості українською ситуацією, чи  можна припустити деякі проекції з боку Заходу?
– Саме зараз ми постійно конфронтуємо із цими закидами щодо України. Дивовижно, наскільки некритично наші інтелектуали переймають путінську пропаганду, мовляв, подіями української зими, Майданом тощо керують фашисти, неонацисти, антисеміти та ін. Це дурниця, на яку навіть не можна досить гостро відреагувати. Звісно, Україна має своє темне минуле, яке ще треба опрацювати – але це справа українців, не нам (передусім, не австрійцям) давати своїм друзям в Україні якісь поради з цього приводу. Що ж до постійно повторюваних докорів, мовляв, в Україні поширюється агресивний антисемітизм, я хочу зацитувати слова Абрагама Фоксмана, Голови Єврейської антидефамаційної ліги з його блогу на «Джерусалем пост». Фоксман точно не має причин приховувати прояви антисемітизму, але там він пише: «Це чиста демагогія з боку Росії і спроба виправдати свою злочинну поведінку – послатися на людожера антисемітизму, задіяного в українській боротьбі. … Ось чому так важливо заявити, що російські звинувачення української революції в антисемітизмі – неправдиві. Це лише спроби делегітимувати дії українського народу і приховати порушення міжнародного права з боку Росії».

Не можу собі й уявити, щоб саме Абрагам Фоксман через якусь особливу симпатію до України викривив наявні відносини у країні. На мою думку, у багатьох випадках, зокрема, коли ці закиди звучать в Австрії чи Німеччині, ідеться про спроби перенести власну провину на інших, у цьому випадку – на Україну.

Розмовляла й переклала з німецької Неля Ваховська