Непрочитані книжки мстяться марними сподіваннями. Утім, для більшості то не має жодного значення — іще Пушкін помітив психологічну домінанту електорату, який завжди «обманываться рад». Прозріння-похмілля настає украй рідко, коли сліпа віра катастрофічно зіштовхується з «ворожою» реальністю. Наприклад, як-от тепер, коли розвіявся міф про надійну обороноздатність країни. А попереджали не лише аналітичні книжки, а й ілюстративно-довідкові видання: Сергій Згурець, «Оружие Украины. Блеск стали: танки, боевые машины, бронетранспортеры» та його ж «Оружие Украины. Воздушная сила: авиация фронтовая, транспортная, беспилотная» (обидві — К.: Defense Express, 2011).

На перший позір, це книжки-розглядалки для хлопчаків, як сказав би Іван Малкович, від 2 до 102 років. Суперова інфографіка створює романтично-піднесений настрій гордості за українську диво-зброю. Візьмемо хоча б найновіший танк «Оплот»— глибока модернізація пізньорадянської моделі Т-84 винятково на вітчизняні базі. Виробництво танкових гармат, які раніше виготовляла Росія, розпочали в Україні 1998-го і довели якість продукту до НАТОвських стандартів: 8 пострілів на хвилину. Обладнали прицілами, які «бачать» вночі за поганої погоди на 6 кілометрів. Поставили вітчизняний форсований двигун; швидкість підвищилася до 70 км/год (у російського Т-90 — 65 км/год). Відтак, за вогневою потугою і рухливістю «Оплот» — на рівні з американськими й НАТОвськими аналогамии, а встановленого тут динамічного захисту від новітнього російського протитанкового гранатомета тандемного типу не має поки що ніхто у світі (включно з самими росіянами). Складається враження, що таку машину може знищити хіба масований ракетний удар. Технологічний цикл виготовлення одного «Оплоту» — півтора року; вартість — $3,7 млн.

Приблизно так само ефектно виглядають і сучасні бронетранспортери та дозорні машини українського виробництва. Словом, «броня крепка и танки наши быстры». І яскраві книжки «Зброя України» можна було би вважати такими собі ладними рекламними проспектами, якби не знати, що автор Сергій Згурець — відомий воєнний журналіст — навряд чи зупиниться лише на красивому боці справи. Отож виявляється, що згаданий танк «Оплот» поставлено на озброєння 2009-го і наступного року принаймні одна повністю вкомплектована бойова машина надійшла до війська. Згідно прийнятого 2004 року стратегічним оборонним бюлетенем-2015, Генштаб рекомендував Міністерству оборони закупити до зазначеної дати 50 «Оплотів». Проте фінансування не було, і 2010-го стало цілком ясно: оборонні плани зірвано. Скільки нових танків має нині українське військо — достеменно невідомо (все ж таки — секретні дані), та з рецензованої книжки випливає, що аж… два.

Отже, основним танком українського війська лишається «Булат», створений на основі радянського Т-64, запущеного в серію іще далекого 1962-го — вдала модернізація (вартість її у 4 рази менша за новий «Оплот»), що, до речі, користується попитом в азійських та африканських імпортерів зброї. Але ж вони там, у пустелях і саванах, не протистоять Росії з її надсучасними протитанковими засобами, для яких «Булати» — чи не навчальні мішені.

Але й це не вся біда: стріляти, вважай, нічим. Арсенал зарядів лишився від радянських часів і «практически у всех боеприпасов истек срок годности». Тобто немає жодної певності, що снаряди долетять до цілі, або й не вибухнуть передчасно.

Чи не означає все це, що ілюстративна частина оглянутих книжок — просто красивий блеф? Та ж ні, в Україні дійсно є взірцево-боєздатна техніка. Але — не в українській армії. Висококонкурентні новинки ідуть на імпорт. Серед понад 800 танків, проданих Україною за часи незалежності, — і славні «Оплоти», які не дійшли до власного війська. Та кілька років тому рівень українського військового експорту різко скоротився. Причина банальна: техніка, яка відсутня в армії і не проходить перевірку у навчаннях — не удосконалюється. Відтак перемагають конкуренти. Ми лишилися замовлень, робочих місць на оборонних підприємствах (наприклад, припинено виробництво танкових гармат), заморожено дослідно-конструкторські роботи на перспективних напрямках. А тут іще російська окупація Криму разом із Феодосійським оптичним заводом, що виготовляв згадувані чудо-приціли для «Оплотів»…

Не краща ситуація і у Військово-повітряних силах. С.Згурець справедливо зазначає, що «транспортная и военно-транспортная авиация — визитная карточка Украины». Але, наприклад, ситуація з новим АН-70 — майже така сама, як і з танком «Оплот»: чи закуплені перші два транспорти нового покоління (з десяти запланованих) — невідомо.

Кращий літак української фронтової авіації, пізньорадянський Су-27, «может работать по наземным целям только «простым», неуправляемым оружием — и о его высокоточном применении можно говорить со всеми условностями». Ще більш морально застарілі характеристики має винищувач МиГ-29. І ті самі проблеми з боєприпасами: радянські конструктори визначали їхній термін придатності у 8-10 років, нинішній режим старіння сягає 30 років.

Бойовим пілотам катастрофічно не вистачає повітряної практики (авжеж, один 40-хвилинний політ вимагає палива на $8 тисяч). Найбільше наші льотчики налітали 2005-го — по 84 години (але й то було дише 86% виконання плану підготовки). На час виходу книжки (два з половиною року тому) українські пілоти вже мали тільки 18 годин нальоту в рік (російські нині мають — 30, стандарт НАТО — 180, а у американців взагалі 220 годин). Автор робить висновок: в Україні максимальну бойову підготовку одержують екіпажі щонайбільше 12 літаків.

З настанням режиму Януковича ситуація різко погіршилася; не лише майже припинили літати, а й виконувати у небі бойові вправи (скажімо, стрільба по наземних цілях скоротилася до 1,3% виконання плану, бо, наприклад, застосування однієї ракети «повітря—повітря» — це $200 тисяч). Не маючи фахових перспектив, 2010-го звільнилися в запас 104 досвідчені льотчики. І це при тому, що вартість підготовки пілота 1-го класу — $3,4 млн. (упродовж 7—8 років), льотчика-снайпера — $7,82 млн. (10—12 років). Тепер маємо в строю лише 30 відсотків пілотів 1-го та 2-класів, а має бути — 70%. Випускники-лейтенанти Харківського університету Повітряних Сил не одержують навіть кваліфікації льотчика 3-го класу (палива на учбові польоти виділяли 7% від потреби). «Авіаційна» книжка містить прогноз: «До 2014 г. Украина может потерять военную авиацию». Чи за два з половиною роки, що ми не звертали уваги на видання, це таки сталося?

Можна, звичайно вишукувати «виправдання»: мовляв, досвід Білорусі переконував, що агресії із Заходу навряд чи сподівалися, а про напад Росії міг помислити хіба урядовець-шизофренік. Але то розмисли не державного стратега, а бюджетного мародера. Найтолерантнішим терміном на ознаку цієї політики може бути «злочинна бездіяльність», але в таких катастрофічних масштабах — це чи не найтяжча стаття кримінального кодексу. А під яку статтю підпадають ті, що ігнорують навіть повністю відкриту, книжкову інформацію?

 Костянтин РОДИК