На слово "провокація" вже давно ніхто не реагує. Інформаційний простір довкола нас викривлено таким дивовижним та безжальним чином, що будь-яка інформація викликає не так довіру, як скепсис. Відповідно й будь-яка заява про ймовірні "провокації" викликає скепсис не менший – мовляв, що ти нам розповідаєш, яка може бути провокація, не пояснюй, не виправдовуйся.

Але я ось дивлюсь на фото з розмальованим у Харкові пам´ятником Пушкіну й інших слів підібрати не можу. Тим більше й відповідальності на себе ніхто не брав. Та й хто за це може взяти на себе відповідальність? Яка організація, яка інституція? Розумію, що в цього пам´ятника давня історія стосунків із українськими націоналістами, але все одно – кому потрібно його розмальовувати? Я вже не говорю про "вату", "авіаудари" та інші послання, якими там усе розписано. І якщо це справді виявилось комусь необхідним, то чого чекати надалі? Двоголових орлів на пам´ятнику Шевченку? Розмальованих Міцкевича з Гулаком-Артемовським? Наскільки реальною може бути в місті "війна літератур"?

В "справжньому" житті вона, видається, вже стала доконаним фактом – поети міста давно зайняли місця з різних боків барикад, і хоча на щастя самі не стріляють, залишати барикади теж не поспішають. Війна підхоплює всіх, всіх торкається, всіх засмоктує. Поети такі само громадяни, з такими само правами та обов´язками. Кожен із них намагається ці свої права захищати, кожен із них намагається не забувати про обов´язки. Чи лишаються вони й надалі поетами, себто, чи вони й надалі пишуть вірші – сказати важко, час зовсім не сприяє ліриці, час робить усіх малочутливими й невразливими, час прирівнює поетичне перо до бойового багнета, тож і йдеться всім переважно про пошуки ворога та зведення рахунків. Ось і Пушкіну дісталось. Можу припустити, що навіть знайдуться ті, хто подібну атаку на "їхнє все" підтримає – мовляв, з окупантами лише так. Чудовий спосіб усіх активізувати. Підозрюю, для цього все й робилось.

Я ось згадую, як ми взимку цього року (ще до війни) влаштовували під цим пам´ятником читання віршів. Українською і російською (звісно, російською теж – це ж Харків, це ж Пушкін, які проблеми). Все виглядало доволі мирно й симпатично – мешканці міста ще не нападали на інших мешканців із бейсбольними битками, в місті ще не було жодних процесів над сепаратистами (де вони, до речі, були тоді – сепаратисти?), здавалося, про все можна говорити. Здавалося, що може бути природнішим за мирний мітинг під пам´ятником Пушкіну.

А ось усе змінилося, змінилося далеко не в кращий бік, змінилося в усьому, насамперед – у нашому ставленні одне до одного. Адже незалежно від того, хто його розмалював, всі ж і так розуміють – це зовсім інший рівень протистояння, це справжня війна, і спокій у місті є оманливим, він може будь-якої миті обірватись і перетворитись на чергове протистояння громадян, котрі будуть ділити між собою якщо не територію то, принаймні, поетів. А їх у цьому місті жило й працювало дуже багато – ділити й ділити.

Розумію, наскільки непереконливо сьогодні звучать будь-які заклики, перш за все – заклики до взаємоповаги. Яка в біса взаємоповага під час бойових дій, яка в принципі повага до співрозмовника під час боротьби на винищення, які загалом можуть бути співрозмовники за ситуації, коли всі говорять довгими й емоційними монологами, мало зважаючи на те, чи їх хтось при цьому слухає. Кожен має свої претензії, кожен має свої образи, у кожного є що відповісти на будь-які закиди.

Зрозуміло, що Пушкін просто опинився не в тому місці не в той час, як це доволі часто трапляється з поетами. Тим більше що не зрозуміло, до кого й до чого в цьому випадку апелювати. До чого закликати? Не влаштовувати провокацій? Не піддаватися на провокації? Тримати себе в руках? Тримати за руки інших? Дорогі комунальники, будете його чистити, маякніть – прийду, допоможу.