«Що зрілішою стає особа, то менше вона погоджується з тим, щоб її били, — пише прозаїк та есеїст Тарас Прохасько в одному зі своїх текстів. — Що зрілішим стає суспільство, то більшим стає узагальнене небажання бути битим просто тому, що так заведено». Окрім того, автор вважає, що відхід від насильства — це природний шлях еволюції суспільства: «Українська революція останніх днів побудована, власне, на таких базових речах. Вона саме так і вибухнула — як заперечення системного насильства». Тарас Прохасько розмірковує про дозрівання та дорослішання, сприйняття минулого та осмислення теперішнього. Про ці та інші речі він написав у своїй новій книжці «Ознаки зрілості».

Назву книжка, надрукована у видавництві «Тріада плюс», дістала, власне, завдяки однойменному есею. Проте автор наголошує, що її обрали самі видавці: «Назва не пов’язана ні з віком, ні, тим паче, з моєю зрілістю, бо я дуже інфантильний. Я не вважаю себе зрілим, і не наважився б так сказати». До книжки увійшли повість «З цього можна зробити кілька оповідань» та ще 15 текстів. У літній спекотний день Тарас Прохасько приїхав до Львова, щоб представити нове видання, і, попри задуху, у книгарні «Є» не було де яблуку впасти. Автор вирішив не робити зустріч детермінованою, тому пустив розмову на самоплив — читачі самі спрямовували розповідь у те чи інше русло. Про те, що ж Тарас Прохасько розповів своїм читачам, читайте далі.

АРХЕОЛОГІЯ ПАМ’ЯТІ

Як писав Анджей Стасюк, коли людині вже за 40 і вона дуже файно прожила життя, часто важко збагнути, що було насправді, а що вона собі вигадала. Тарас Прохасько вважає, що деякі життєві періоди настільки забуваються, що потрібна хоча б якась зачіпка, яка б нагадала про той час. Тоді можлива археологія пам’яті. «І при таких розкопках можуть виникнути найретельніші деталі, — каже письменник. — Але деякі моменти з різних причин — чи через втечу, блокування, чи ще щось — цілковито витісняються з пам’яті. Для мого покоління одним з таких періодів був кінець 1980-х — початок 1990-х років. Я не можу пояснити, чому. Ярослав Грицак пояснює це невдачею тодішньої національної революції». Крім того, є багато моментів, які неможливо написати чи зчитати без певного життєвого досвіду, навіть не подій, а досвіду тривання, перебування, вважає прозаїк та есеїст. «Не зважаючи на це, великим щастям літератури є те, що читачі й письменники не завжди є ровесниками, — каже він. — Це страшенно файно, коли розумієш, що 20-річні читають не лише 20-річних, а 50-річні пишуть не тільки для 50-річних. У цьому випадку часу не існує».

«РОМАНИ — ЦЕ ПОЖИРАЧІ ЧАСУ»

«Я дуже давно зрозумів, що всі цікаві, важливі, гарні, глибокі речі вже написано, — каже Прохасько. — Книжок страшенно багато. Якщо вдавати, що я хочу написати просто ще якийсь роман чи ще якусь збірку оповідань, то це нічого не змінить ні у моєму житті, ні у житті читачів, ні взагалі в літературі». За словами Тараса, він не може написати ні захоплюючого детектива, ні еротичного роману, ні пригодницької історії. «Хоча часом я цим захоплювався, — зізнається Прохасько. — Але згодом зрозумів, що 80% усього того конструкту, який називається романом, переходить з книжки в книжку. Це як зробити хату своєї мрії. Для цього треба зробити такий самий фундамент, як у всіх хатах усіх мрій, вимурувати стіни, поставити крокви, дах, а вже потому поштукатурити, побілити, подумати про воду та каналізацію. І от вже є хата моєї мрії. Але вона лише на невеликий відсоток є тим, що ти собі уявляв. Я зрозумів, що з романом так само — що в 600-сторінковому творі, яким би він оригінальним та файним не був, 400 сторінок — це обов’язковий матеріал. Але це не є погано. Романи не пишуться для того, аби побачити, яким є «розвиток актуальної іспанської літератури», наприклад, і не для того, аби дізнатися щось нове. Романи — це пожирачі часу. Ми читаємо романи, щоб побути «десь там». Ці всі конструкти необхідні для того, щоб ходити по цьому роману як по драбинах, сходах, коридорах якогось будинку, ви навіть будете виглядати з вікон. Роман — це час, в який ми переносимося». Натомість Тараса Прохаська більше цікавить не та література, яка створює час, в який можна прийти і побути, а яка є імпульсом до самотворення.

«ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В УКРАЇНІ, Є СХОДИНКОЮ ДО НАБУТТЯ КОЛЕКТИВНОГО ДОСВІДУ»

Завдяки питанню одного з читачів мова зайшла і про дорослішання України. «Я переконаний, що в досвіді такої форми буття, як держава, політична нація чи державна нація, мають бути певні обов’язкові етапи для того, щоб усе функціонувало повноцінно, — відповідає Тарас Прохасько. — Я знаю, що українська державна нація страшенно молода і позбавлена багатьох речей, які потрібно пройти для досягнення певної зрілості. Слід згадати, що, наприклад, польські повстання почалися 200 років тому, і їх було багато, і окрім повстань, було багато різної тривалої та щоденної діяльності. Нам тяжче, тому що ми цього не мали. Йдеться про досвід і той капітал, який не можна помацати. Невідомо, в якій формі ми будемо надолужувати свій досвід. Все, що відбувається в Україні, є великим уроком, щаблем, сходинкою до набуття того великого спільного колективного досвіду і формування мови розуміння. В цьому сенсі я вважаю, що навіть персона Януковича не була марною, це теж було добрим випробуванням, нам треба було таке пройти. Ми робимо висновки».

  ЩО УКРАЇНА НОСИТЬ У СВОЇХ БЕСАГАХ?

Один із відвідувачів зустрічі у книгарні «Є» згадав про те, що в одному з есе у книжці «Одної і тої самої» Тарас Прохасько написав, що наша країна нагадує бесаги — велику торбу, в якій ми носимо невідомо що і невідомо навіщо. «Що у світлі теперішніх подій ми викидаємо із цих бесагів?» — запитав він. «Цей вантаж є специфічним, — стверджує Прохасько, — тому що несистематизований, непоскладаний, дуже часто невідомо що там є. Часом є речі першої необхідності, але для того щоб їх знайти, в певний момент доводиться довго шукати. Наш скарб мішкоподібний, і часом треба витратити багато часу, аби щось там знайти і проревізувати — все висипати великою купою і посортувати. І потім виникає питання — запхати все назад чи щось відкинути? Чи ми зараз щось відкидаємо, я не знаю. Я знаю, що багато що змінилося через набуття різного досвіду. Я не бачу готовності від чогось відмовитися принципово та радикально. Ну Януковича вже б не повертали. А купа дрантя і різного непотребу залишається».

«ЛІТЕРАТУРІ ПОТРІБНЕ ТРИВАННЯ»

Водночас Прохасько наголошує, що не варто від літератора очікувати тверезого, глибокого, системного розуміння процесів у суспільстві. Коли літератор бере на себе роль експерта, що жодним чином не є в його компетенції, це погано, вважає есеїст.  Літератор трохи по-іншому осмислює світ. «Часто це стосується речей, які невидимі, — каже прозаїк. — І немає жодного роману чи літературного есея,  який би міг послугувати керівництвом до дії. Не варто з літератури робити пророцтв. Часом щось напише автор, а потому через певний час щось подібне стається, тоді всі з жахом хапаються за голову: «Холєра, як ми того не бачили раніше?» Але зрозуміло, що зараз неможливо впізнати ту книжку, яка потім щось змінить, — Прохасько обводить поглядом зал і показує на книжкові полиці, — хоча вона десь тут. Щоб описати якісь події, літературі потрібне певне тривання. Ще не минуло достатньо часу, щоб писати художню літературу про 1960—1970-ті роки, не кажучи вже про величезний цивілізаційний злам розпаду Союзу. І також не кажучи, щоб зараз писати книжку про Небесну Сотню чи бої на Грушевського. У літературі таке неможливо, потрібен час», — каже Тарас Прохасько, хоча сам про снайперів писав ще 2002 року.

Олеся ЯРЕМЧУК