Микола живе у гуцульському селі Криворівня. Він будівельник, ставить дерев´яні будинки, їздить цілою Україною зі своєю бригадою. Але також грає на музичних інструментах, ходить із колядниками на Різдво, колядує. Пам´ятаю, як ішли колись із ними – колядниками з Криворівні – вечірнім грудневим Мангеттеном, вони в своїх гуцульських строях, з фотоапаратами, і вражені перехожі приймали їх чомусь за литовців. Так ось вони собі на Мангеттені уявляють литовців. З іншого боку – які в нас уявлення, скажімо, про каліфорнійців? 

Зустрілися з ним нещодавно у Львові. Перед цим не бачились кілька років. Розповів про себе. Сказав, що взимку був на Майдані, тепер ось організували в себе вдома самооборону, намагаються боротися зі старою владою, яка швидко перефарбувалась, з корупцією, підтримують порядок. Розповів також про роботу, зокрема про те, що останні роки багато будував на Донбасі. Переважно так звані "готельно-розважальні комплекси" - ресторани, готелі, сауни, альтанки. Все для відпочинку.  

На Донбасі багато красивих місць, де хочеться побудувати готель. І так само достатньо багатих людей, котрі готові не просто вкласти в це гроші, але й зробити все правильно – себто, запросити майстрів, таких як Микола, який усе зробить ще й місцевих навчить. Я навіть не здивувався, що будувати йому довелося переважно сауни та ресторани. Дивно було б очікувати від "багатих людей Донбасу" бажання побудувати, скажімо, школу чи дитячий садок. Ясна річ, що починати потрібно з сауни. Бажано, кількох. 

Микола, втім, розповідав про замовників доволі стримано, попри те, що не мав щодо них жодних ілюзій. Один із них, скажімо, контролює велику сільськогосподарську територію, такий собі добрий плантатор, справді щось робить для селян. Але теж вирішив збудувати сауну. Зрештою, для будівельника яка різниця, що будувати. Головне, робити це якісно. Про місцевих Микола розповідав теж доволі стримано, згадував, що часто ставились із недовірою, мовляв, чужий, "із Західної". Втім, роботу він робив добре, й усі питання зникали. Виїхав звідти ще минулої осені. А ось цієї весни, вже після "референдуму", його знайомих, теж будівельників, тільки місцевих, взяли прямо на будівництві. Приїхали озброєні люди, всіх забрали, нічого особливо не пояснюючи. Замовнику довелось своїх робітників викуповувати. Тепер вони, звільнені будівельники, планують перебиратись кудись на Захід – туди, де ще можна щось будувати. 

Виявилось також, що багато побудованих Миколою "об´єктів" опинились нині в "гарячих точках". Себто, цілий Донбас є сьогодні єдиною гарячою точкою, але його будівлям пощастило особливо – один об´єкт у Сніжному, інший на березі Кальміусу. Та й комплекс "Царицыно" в Красному Лимані – теж, виявилося, його робота. Цей комплекс цілком знищений – там була база бойовиків. Микола дістав ноут, почав показувати фото щойно збудованого "Царицыно". Потім знайшов відео з уже розбомбленими рештками будівель, уважно переглядав. Купа цегли, купа обгорілого дерева, багато згорілих машин. Вціліла чомусь лише каплиця. Миколу це, схоже, не дивувало. 

Щось мені підказує, що йому так чи інакше доведеться незабаром туди повертатись. І не лише йому. Донбас опинився в біді, й найлегковажніше сьогодні було б звинувачувати всіх місцевих у зраді й тероризмі, перекладаючи саме на них вирішення проблем, які лишила по собі війна. Нечесно й неправильно було б нині зловтішатися з усієї цієї ситуації, виходячи з принципу, що ось, мовляв – самі винні, самі тепер і вигрібайте. 

Чесніше було б вирішувати не "хто винен", а "що робити". До того ж, роботи там вистачить усім, оскільки відновлювати доведеться кожен будинок, кожну лікарню й вокзал, зруйновані за цей час. А ще мости, які нині активно підриваються. Я вже не кажу про дороги – їх і до бомбардувань потрібно було перекладати. Одним словом – Донбасу потрібна відбудова. Головне – цього разу будувати не сауни з церквами, а школи та дитячі садки.