Неймовірні страшилки, як і заповів Путін, розхваливши Геббельса, приносять свої плоди. Мільйони росіян щиро повірили в розіп´ятого хлопчика. І лише одиниці висловили сумнів на тій підставі, що такий сенсаційний факт не має підтвердження у вигляді фото чи відео.

І це у наш час, коли практично в кожного є мобілка. І це при тому, що за це фото можна було б отримати від будь-якої російської газети такий гонорар, що бухати не пробухати. А от нема.

Як нема також жодних підтверджень щодо масової загибелі росіян від рук націоналістів, які реагують на російську мову, наче бики на червоне.

Майже 90% росіян переконані, що їхні добровольці, які рушили в Україну на допомогу сепаратистам, виконують неймовірно шляхетну місію: вони захищають росіян і російськомовне населення від диких укрів.

Однак парадокс полягає в тому, що росіяни й українці гинуть саме на тих теренах, які взялися захищати путінські соколи. Там, де їх нема – нема і смертей. Ніхто не гине від рук "українських фашистів" ні в Києві, ані у Львові.

"Наши герои-репортёры не взирая на смертельную опасность, показывают правду, показывают те зверства, которые учиняют идейные внуки демьянюка над мирными жителями Новороссии, – пише російський патріот. – Убитые, растерзанные кассетными (!!!) бомбами дети, женщины и старики, сожжённые фосфорными (!!!) бомбами дома. Мы плачем над Одесской Хатынью, мы плачем над убитыми детьми Донбасса. Смерть украинским фашистам! Украина никогда не будет бандеровской!"

І дарма, що знову ж таки жодної такої бомби ніде не зафіксовано. Росія вірить, як і вірить у те, що "русская зємля – зємной удєл Багародіци". Тут уже ні відняти, ні додати. Хіба що розкопати ізбушку на курячих ніжках, в якій народився Ісус.

Як я вже писав раніше, росіян до війни з украми готували заздалегідь. Загибель України пророкувало багато авторів, зокрема й Максім Калашніков з Сєргєєм Бунтовскім, авторами книжки "Независимая Украина. Крах проекта", в якій доводили, що українці – міф, що це нація штучна і неоднорідна, а тому протиріччя між Заходом і Сходом настільки значні, що "Украину может ожидать печальная судьба Югославии".

Багато хто буде здивований, але окрім пісатєля Фйодора Бєрєзіна, який зараз виступає в ролі заступника міністра оборони "ДНР", пісатєлєм був і Ігор Гіркін-Стрєлков - він є автором роману "Детектив замка Хэльдиборн".

В той час, як у казковому романі Гіркіна війну ведуть домовики з такими вишуканими іменами як "Эксклюзивус", "Витиеватус", "Лыдень", "Бучайс", а про укрів і згадки нема, у Фйодора Бєрєзіна події відбуваються на Донбасі й описано вторгнення військ НАТО в Україну. Так розпочинається велика війна між Росією і Заходом.

Серед героїв Бєрєзіна фігурують і реальні особи – українські письменники-фантасти, які пишуть російською. Є там і Андрій Шмалько з Харкова, більше відомий як Андрєй Валєнтінов.
 

Так от, А. Валєнтінов виявився одним із небагатьох письменників, хто обурився позицією російських фантастів, які однозначно підтримали свого фюрера. Він навіть звернувся листом до колишніх побратимів по перу: "Скажи, Саша Громов (разом з Ладиженським пише під псевдо Генрі Лайон Олді, – Ю. В.), тебе будет приятно, когда нас станут убивать? Ведь ты ненавидишь украинцев. А я, знаешь, украинец. У меня есть несколько книг с твоими автографами. Кому их завещать?

Скажи, Лёва Вершинин, тебе выйдет премия, когда убьют еще нескольких харьковчан? Пока убили только троих, для премии маловато. Ты хорошо объяснил в своей "Фолькише Беобахтер", что украинцев убивать нужно чаще и больше. Я тебя не так понял? Не убивать, а просто бить арматурой? Уточнение принимается.

Лазарчук! Андрей! Ты же врач! Помнишь, в Москве, на "Росконе", мне поплохело, а ты меня за пять минут на ноги поставил? Мне сейчас куда хуже, но ты мне не станешь помогать, ты ведь ненавидишь Украину и украинцев. А я, знаешь, украинец.

К Сереже Лукьяненко обращаться не имеет смысла. Ныне это просто неодушевленный кусок гавна.

Я знаю, что вы мне ответите, ребята, когда отхохочетесь и слезы утрете… Украины, как известно, не существует, а хахлов выдумал австрийский генеральный штаб…

Вы, говорили, что украинцы и русские – братья. Вы говорили, что русские и украинцы – один народ. Так кого вы собираетесь давить? Самих себя? Ах, да, конечно! Бандерлогов!".

Лист письменника викликав і відповідну реакцію. Відразу пригадали йому його ж таки романи, в яких він "с наслаждением убивал большевицкое быдло".

А відтак посипалися фантазійні дорікання, що завдяки отаким українським патріотам убивають мирних росіян. Ба навіть стареньких бабусь, які торгують колорадськими стрічками.

Ціла армія російських патріотів кинулася тлумачити письменникові, що України нема, що "государство Украина погибло сразу же после своего наивысшего подъема и главной, как казалось, победы".

Не уникнула "удара русскіх богов" (так називається роман В. Істархова) і письменниця-кримчанка Яна Дубинянська. Лєв Вєршинін пообіцяв їй, що її будинок у Криму буде конфіскований у числі перших. Така ось щира російсько-українська дружба.

Парадоксально, але факт, Арсен Аваков, як фанат фантастики і співголова конгресу фантастів у Харкові "Зоряний міст", ще в 2009 році опублікував на "Українській правді" статтю "Хотят ли русские войны?". Тут він проаналізував книжки донецького фантаста Георгія Савіцкого, автора серії романів про війни на території України ("Поле боя — Украина. Сломанный трезубец"), Алєксандра Сєвєра ("Русско-украинские войны") і згаданий уже "Украинский фронт" Бєрєзіна.

Анотація до книжки Савіцкого дуже промовиста: "2010 год. Спровоцировав массовые беспорядки, "оранжевые" нацисты развязывают на Украине гражданскую войну. При помощи "миротворческого контингента" НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники, западноукраинские каратели с "трезубцем" на погонах начинают истреблять русскоязычное население, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск. Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками... Они сломают проклятый бандеровский "трезубец"! Они покажут натовским "ястребам" "кузькину мать"! Поле битвы – Украина! Это есть наш последний и решительный бой".

Анотація до книжки Сєвєра у тому ж стилі: "Захватив власть на Украине, "оранжевые" проводят откровенно русофобскую, провокационную, враждебную по отношению к России политику. Официальная киевская пропаганда фактически натравливает украинцев на русских, безбожно перевирая историю, представляя прошлое наших народов как непрерывную череду русско-украинских войн. Дошло до того, что годовщина печально известной Конотопской битвы 1659 года, в которой объединенные польско-татарско-украинские силы разбили московское войско, объявлена на "оранжевой" Украине государственным праздником!".

Отже, що було у фантастів на язиці, проклюнулося в Кремлі у голові. На диво, близько до тексту. Чи можливий такий збіг?

Усі ці романи було видано за Ющенка, коли путінська Росія була перелякана Помаранчевою революцією, але передчуття Майдану ще не було. Писані вони поспіхом і, відверто кажучи, уся ця так звана фантастика – примітивна графоманія. Видно й не користувалася вона великим попитом, бо тиражі цих книжок від 4 до 10 тисяч. Це не від 40 до 100 й більше тисяч Стівена Кінга. А однак, видно, ці книжки свою справу робили – готували ґрунт для втілення у життя кремлівських фантазій.

Тому й не дивно, що розіп´ятий хлопчик з американського серіалу "Гра престолів" спочатку вигулькує в тексті Дугіна, а потім щасливо приземляється на язик алкоголічної хвойди.