У спогадах французького письменника Жана Кокто є епізод, де він чує, як розлючений старший пан гукає юнакові: "Ти, гівнюху тупий! Приведи свою маму, то я тебе перероблю!"

Шкода, що таких слів не почув божевільний Путін від Собчака, коли був ніким і носив за ним дипломат. Невідомо, чи на нього б це вплинуло, але хтось йому таки мусив коли-небудь пояснити, що він тупий.

Ну не може розумна людина діяти точнісінько так, як діяв такий самий тупий Янукович. Бо кожна розумна людина не нагнітала б ситуацію, не давала себе засмоктати у ще більше багно, а намагалась би виборсатися завчасу, зазнавши мінімальних втрат для своєї репутації і свого майбутнього.

Коли тебе увесь світ безліч разів ловить на брехні, а ти продовжуєш нахабно брехати - це вже діагноз. Це поведінка скаженого пса, якого загнали в глухий кут. Такого тільки могила переробить.

Boeing 777 став кульмінаційною точкою конфлікту. Світ нарешті розплющив затуманені путінською пропагандою очі і побачив те, про що ми волали уже місяцями.

Донбас дуже хотів, щоб його почули в Україні. Тепер його почув увесь світ, який оглядає відео і чує, як щирі донбаські люди тішаться збитим літаком. А потім патрають валізи, знімають з трупів прикраси, шмонають гаманці, розтягують метал на брухт.

В принципі – це нормальна річ. У цивілізованій Європі ще навіть у ХІХ сторіччі чинили так само. І в Англії, і у Франції, і в Італії, і в країнах Скандинавії були так звані берегові пірати, а насправді не пірати, а звичайні підприємливі люди. Такі самі звичайні, як і на Донбасі. Вони на скелях виставляли фальшиві маяки, щоб заманювати кораблі, а коли ті зазнавали кораблетрощі, мчали цілим селом і добивали тих, хто вижив, та грабували.

Повторюю – то були звичайні люди, які у будні жили своїм звичним, не особливо цікавим життям. Ходили до церкви, слухали проповіді, але в тих проповідях ніхто не засуджував їх за їхню поведінку. З покоління у покоління переходив цей розбійницький звичай, у якому брали участь не лише чоловіки, але й жінки та діти. Усі вони натхненно лупасили по головах пасажирів і моряків, які намагалися вибратися на берег.

Це настільки в´їлося у звичаї і психологію нащадків берегових піратів, що подекуди й досі вони не можуть витравити з себе бажання вбивати. Тому-то й досі щороку море біля берегів Данії, а точніше біля Фарерських островів, забарвлюється в червоний колір. То фарерці заганяють у бухту дельфінів і вбивають палицями, веслами та ножами. Зокрема, у 2010 році було вбито понад 1200 дельфінів, які при цьому жодного опору чинити не могли.

То чим гірші жителі Донбасу? Для Європи ХХ-ХХІ сторіч вони дикуни, а для Європи давнішого часу в самий раз. Правда, на цьому аналогії закінчуються. Знаєте, чому? Бо у Європі за мародерство вішали. Прирівнювали до піратів і вішали. І чоловіків, і жінок, а деколи навіть і дітей.

Ментальність жителів Донбасу близька ментальності росіян, яких, зрештою, там найбільше порівняно з будь-яким іншим українським регіоном. Жорстокість бойовиків тотожна жорстокості, з якою більшовики убивали мирних людей в Україні. Вони могли брати в полон поляків, чехів чи німців, але українців розстрілювали на місці. У Києві банди Муравйова стріляли за те саме, за що й зараз на Донбасі: за українську мову, за документи, видані Центральною Радою.

Розпороті животи? І це було. На Західній Україні наприкінці червня 1941 року усі тюрми були переповнені замордованими тілами. А недалеко від Харкова ув´язнених "політічєскі нєблагонадьожних" просто спалили, загнавши до стодоли. То й не дивно, що на околицях Слов´янська знайдено цілий могильник замордованих людей.

"Конечно, можно просто объявить "народы Донбасса" дикарями, – пише харківський блогер Завен Баблоян, – но нам придется признать эту дикость довольно странно устроенной – города она охватывает не в меньшей степени, чем села; и ни города, ни села она не охватывает тотально". Тобто, за його словами, жорстокість і дикість не конче ознака бідності: "Кто сказал, что эмоциональная тупость и циничный прагматизм конкретного индивида коррелируют с его достатком? Полагаю, депутат партии регионов по этим качествам даст фору и шахтеру из копанки, и крестьянину с бурякового поля.

А о том, что мародеры демонстрируют, на мой взгляд, не какую-то особую культуру ("деревенскую" или "донбасскую"), но "всего лишь" упадок культуры обычной. И причина этого упадка, кроме того, что идет война, которая всегда ожесточает людей: предшествующий политический режим в Украине – всего лишь отросток российского абсолютного цинизма, моральной деградации и фашистского патернализма. "Если Янукович президент, то все дозволено", "если Гепа мэр, то все дозволено". Нам удалось срубить вершину этой "йолки"; а когда уничтожим российские щупальца, займемся и ее ветвями. Почему именно Донбасс более всего ею отравлен и разрушен – думаю, объяснять не надо, еще и так все помнят".

Однак дикість – це ще й відсутність моралі, виродження національних традицій і християнської етики. І це попри усі камлання про "православную Русь". Адже в Росії, як і на Донбасі, ідеї православ´я фігурують лише під час мітингів та хресних ходів на плакатах, але ніколи не в душах. Бо в душах насправді панує звірина ненависть до всього "чужого", а чужими є і католики, і євреї, і американці, і галичани, а тепер уже й усі інші українці-фашисти.

Недарма колись ці землі називалися Диким Полем. Диким воно й зосталося.

"Русской национальной идеей является святость", – белькоче патріарх Кіріл. Це він так про державу, народ якої поголовно ігнорує церкву. Звідки та святість візьметься, якщо: "по оценкам МВД, посещающие богослужения лица составляют менее 2% населения"; "по итогам опроса, проведенного 23-26 ноября 2012 года в 130 населенных пунктах 45 регионов России, с 2009 года сократилось число граждан, исповедующих православие и увеличилась доля исповедующих ислам".

На Донбасі відбувається те саме, тільки замість ісламу зросла доля людей, які не вірять ні в Бога, ні в чорта. Тому-то убити священика чи підпалити його будинок – звична річ. Полонені бойовики кажуть, що воюють за православ´я, якому невідомо що і хто загрожує, але окрім "Отче наш" не можуть згадати жодної молитви.

Більшість чоловіків на Донбасі воліють тікати від бойовиків, аніж битися з ними. Лише невелика когорта справжніх мужчин ставить чоло на полі бою. Маси спочатку радісно вітають кавказьких та російських визволителів, і лише зазнавши знущань та грабунку, міняють свою думку. Тепер вони готові вітати Національну гвардію. Але Україну продовжують ненавидіти. Навіть чкурнувши на Західну Україну, вони в соціальних мережах кленуть "укрів" та "бендеріців". А кленучи, все одно вимагають опіки, допомоги, уважного до себе ставлення, переконані, що усі їм винні. Геть усі, вкупі з американцями, але тільки не Росія.

Чи можна цим людям сказати: "Приведи свою маму, то я тебе перероблю"?